Катрина дійшла майже до кінця середнього ряду, коли промінь ліхтарика впав на коробку, яку вона шукала. Коробка стояла на нижній полиці. Коли Катрина витягувала її назовні, вона прошкребла нею по кам’яній підлозі. Вона зняла кришку: вміст відповідав описові. Скребок для льоду. Чохол від сидіння. Пластиковий пакет із волосинками. Пластиковий пакет із жуйкою. Вона відклала ліхтарик, відкрила пакет, пінцетом витягла з нього вміст і вже зібралася відрізати від нього шматочок, як раптом відчула порух вологого повітря.
Катрина кинула погляд на свою руку, освітлену ліхтариком, і побачила, як тіні чорних дрібних волосинок стають дибки. Вона підвела очі, схопила ліхтарик і спрямувала його на стіну. Під стелею був вентиляційний отвір. Але оскільки це був усього лише отвір, він жодним чином не міг стати причиною руху повітря, а в тому, що такий рух стався, Катрина була переконана.
Вона прислухалася.
Нічого. Абсолютно нічого, тільки шумовиння її власної крові у вухах.
Вона знову зосередилася на затверділій жуйці, відрізала шматочок за допомогою прихопленого з собою швейцарського армійського ножика і завмерла.
Щось відбувалося біля вхідних дверей, але так далеко, що вухо не могло визначити, що саме. Дзвякання ключів? Стук реєстраційної стійки? А може, й ні, можливо, просто звуки, характерні для великих будівель.
Катрина вимкнула ліхтарик і затамувала подих. Моргнула очима, неначе це могло допомогти їй бачити у темряві. Було тихо. Тихо, як на…
Вона не захотіла додумувати до кінця цю думку.
Замість цього вона вирішила подумати про інше, про те, чому серце закалатало швидше: що поганого може з нею статися? З’ясується, що вона занадто активно виконує службу, і хтось отримає догану, а її відправлять назад у Берген? Досить нудно, але це не причина для того, щоб серце гупало в грудях, як відбійний молоток.
Вона чекала і прислухалася.
Нічого.
Як і раніше, нічого.
І тоді вона зміркувала. Непроглядна пітьма. Якби хто-небудь тут був, він би напевно увімкнув світло. Катрина посміялася сама з себе, відчуваючи, як уповільнюється биття серця. Вона знову засвітила ліхтарик, поклала речдоки назад до коробки і засунула її на місце, потурбувавшись про те, щоб та стала точно в лінію з іншими коробками. Потім попрямувала до виходу, і тут їй сяйнула абсолютно несподівана, випадкова думка: вона раділа тому, що їй доведеться подзвонити йому. Бо саме це вона збиралася зробити: подзвонити і розповісти, що вона вчинила. Вона різко зупинилася.
Промінь ліхтарика щось висвітлив.
Її наступною думкою було продовжувати рух, бо тихий боязкий голос у голові порадив, щоб вона негайно звідси забиралася.
Але вона посвітила назад.
Нерівність.
Одна з коробок трохи виступала з ряду.
Катрина підійшла ближче і посвітила на наклейку.
Харрі здалося, що він почув стук дверей. Він зняв навушники, в яких звучала музика з нового диску групи «Бон Іверз», що досі виправдовувала його очікування. Прислухався. Тиша.
— Арнольде? — гукнув він.
Відповіді не було. Харрі звик пізніми вечорами наодинці сидіти в цьому крилі Поліцейської академії. Звичайно, хтось із прибиральників міг тут що-небудь забути, але погляд, кинутий на годинник, підказав, що вже не вечір, а ніч. Харрі подивився наліво, на пачку неперевірених робіт на письмовому столі. Більшість студентів роздрукували їх на принтері на грубому папері, яким користувалися у бібліотеці. Від цього паперу було стільки пилу, що коли Харрі приходив додому, кінчики пальців у нього були жовті, як від нікотину, і Ракель примушувала його мити руки перед тим, як дозволити доторкнутися до себе.
Він виглянув у вікно. Високо в небі стояв місяць, його світло відбивалося від вікон і дахів будинків на вулиці Кіркевейєн і в районі Майорстуа. У південному напрямку виднілися мерехтливі зелені вогні будівлі радіостанції KPMG і розташований поряд із нею кінотеатр «Колізей». Нічого величного, красивого або навіть мальовничого. Але перед ним лежало місто, в якому Харрі прожив і пропрацював усе своє життя. Іноді вранці в Гонконгу він додавав трохи опіуму в сигарету і йшов на дах готелю «Чункінг» зустрічати початок дня. Він сидів у темряві і сподівався, що промені сонця от-от освітять місто, і це буде його рідне місто. Скромне місто з низькими сором’язливими будинками, а не з цими сталевими шпилями, що вселяють острах. Він сподівався побачити м’які зелені пагорби Осло, а не круті, жорстокі чорні гори. Почути гуркіт гальм трамвая на зупинці або гудіння порома з Данії, що входить у фіорд, щасливого через те, що йому і цього разу вдалося перейти море, яке розділяло Фредеріксхавн і Осло.