Міа Хартвігсен похитала головою. Харрі Холе. Проблема. Додаткова робота. Реальна можливість опинитися біля ганебного стовпа за помилки, яких вона не припускалася.
— Тут, — вимовила Беата Льонн, і таксі заїхало на тротуар.
Трамвай стояв на зупинці «Вельхавенс-гате». Одна поліцейська машина знаходилася перед ним, дві позаду. Бйорн Гольм і Катрина Братт стояли, спираючись на «амазон».
Беата розплатилася і вийшла з таксі.
— То що?
— Троє поліцейських усередині трамвая, з нього ніхто не виходив. Чекали тільки тебе.
— Це трамвай одинадцятого маршруту, а я говорила — дванадцятий.
— Маршрут міняє номер після зупинки у Майорстукрюссе, але це той же самий состав.
Беата поспішила до передніх дверей, з силою постукала по них і пред’явила посвідчення. Двері з пирханням відчинилися, і вона увійшла всередину, кивнувши поліцейському у формі, що знаходився в салоні. У руках у нього був «Хеклеркох P30L».
— Ідіть за мною, — наказала вона і стала пробиратися в кінець переповненого вагона.
Проштовхуючись до середини, Беата ковзала поглядом по обличчях. Її серце забилося швидше, коли вона підійшла ближче й упізнала значки, написані на запітнілому склі. Вона подала знак поліцейському і звернулася до чоловіка, що вмостився на сидінні:
— Пробачте! Так, ви.
До неї обернувся чоловік із прищуватим обличчям-, на якому був написаний жах.
— Я… я не хотів, чесно. Просто забув картку вдома. Більше не повториться, чесно…
Беата заплющила очі й вилаялася про себе, потім кивнула поліцейському, щоб він ішов за нею далі. Коли вони без жодного результату добралися до кінця вагона, вона гукнула водієві, щоб той відчинив задні двері, і вийшла на вулицю.
— Ну? — запитала Катрина.
— Зник. Опитайте усіх, чи бачили вони його. За годину вони його забудуть, якщо вже не забули. Він, як і раніше, років сорока з гаком, десь метр вісімдесят зросту, блакитноокий. Але очі тепер стали трохи косуваті, він шатен із короткою стрижкою, у нього високі круті вилиці й вузькі губи. І нехай ніхто не торкається скла, на якому він писав. Зніміть відбитки пальців і сфотографуйте. Бйорне!
— Так?
— Ти візьмеш на себе усі зупинки від цієї до Фрогнер-парку. Поговори з працівниками магазинів, що виходять вікнами на вулицю, запитай, чи упізнають вони людину з орієнтації. Якщо люди так рано вранці їдуть кудись трамваєм, то, швидше за все, для них це частина денного розкладу. Вони прямують на роботу, до школи, на тренування, до улюбленого кафе.
— У такому разі у нас є шанси, — сказала Катрина.
— Так, і будь обережний, Бйорне. Переконайся, що люди, з якими ти розмовлятимеш, — це не ті, хто може попередити його. Катрино, ти потурбуєшся про те, щоб нам виділили людей, які завтра з раннього ранку їздитимуть цим трамваєм. Плюс нам потрібна ще пара людей, щоб до кінця дня каталися трамваями звідси до Фрогнер-парку, на випадок якщо Валентин повертатиметься тією ж дорогою. Добре?
Коли Катрина і Бйорн пішли до інших поліцейських, щоб розподілити обов’язки, Беата підійшла до трамвая, в якому помітила Валентина, і подивилася на скло. Із смужок, намальованих ним на склі, стікали цівки води. Він намалював візерунок, який повторювався, як на тасьмі. Вертикальна риска, а слідом за нею — коло. Один ряд за іншим, поки не вийшла квадратна матриця.
Може статися, це не так і важливо.
Але, як говорив Харрі: «Може, це неважливо і справи не стосується, але все одно щось та означає. І ми починаємо шукати там, де ясно, там, де ми що-небудь бачимо».
Беата дістала мобільний телефон і сфотографувала вікно трамвая. Несподівано їй прийшла в голову думка.
— Катрино, ходи сюди.
Катрина почула її і залишила Бйорна роздавати вказівки самостійно.
— Як усе пройшло вночі?
— Нормально, — відповіла Катрина. — Я уранці здала жуйку на аналіз ДНК, давши номер закритої справи про насильство. У них пріоритетом є вбивства поліцейських, але вони пообіцяли попрацювати над жуйкою якнайскорше.
Беата задумливо кивала, а потім провела рукою по обличчю:
— Себто — наскільки швидко? Ми не можемо мовчати тільки заради того, щоб нам дісталися честь і хвала, і тим самим дозволити доказові, що ймовірно містить ДНК вбивці, знаходитися у кінці черги.
Катрина, зіщулившись, подивилася на Бйорна, який жестами пояснював щось поліцейським.
— Я знаю там одну жінку, — збрехала вона. — Зателефоную їй і попрошу прискорити аналіз.