Вони абсолютно відверто розмовляли про все, що думали. Майже про все. Харрі ніколи не говорив їй, як боїться. Потерпає пообіцяти щось, не знаючи, чи зможе дотримати обіцянку. Боїться, що не зуміє стати для них тим, ким він хоче і має стати, і що вони не зуміють стати такими для нього. Боїться, що не знає, як інша людина зможе зробити його щасливим.
Те, що він нині був із ними — з нею і Олегом, — було винятком із правил, він сам вірив у це лише наполовину. Це було підозріло приємним сном, і йому здавалося, що він будь-якої миті може прокинутися.
Харрі потер обличчя. Можливо, цей момент уже близько. Момент пробудження. Сліпуче, жорстке денне світло. Реальність. У ній усе стане таким, як раніше. Холодним, жорстоким і відчуженим. Харрі зіщулився.
Катрина Братт подивилася на годинник. Десять хвилин на десяту. На вулиці, цілком імовірно, стояв несподівано м’який весняний вечір. А тут, у підвалі, був прохолодний, сирий зимовий вечір. Вона перевела погляд на Бйорна Гольма, що шкрябав свою руду бороду. На Столе Еуне, що малював у блокноті. На Беату Льонн, котра стримувала позіх. Вони сиділи перед монітором комп’ютера, що його заповнювала фотографія трамвайного скла, зроблена Беатою. Вони трохи поговорили про те, що на нім було намальовано, і дійшли висновку, що, навіть коли вони розшифрують значення цих знаків, це навряд чи допоможе їм упіймати Валентина.
І Катрина знову розповіла їм про свою підозру, про те, що хтось іще побував у сховищі речдоків тої ночі.
— Може, хтось із співробітників сховища, — припустив Бйорн. — Але згоден, дивно якось, що він не включив світло.
— Дублікат ключа від сховища зробити неважко, — втрутилась Катрина.
— А може, це не букви? — раптом заговорила Беата. — Може, це цифри?
Вони обернулися до неї. Її погляд не відривався від монітора.
— Одиниці і нулі. А не "і" та "о". Як у бінарному коді. Адже одиниця означає "так", а нуль — "ні", вірно, Катрино?
— Я користувач, а не програміст, — відповіла Катрина. — Але звісно, це так. Як мені пояснили, одиниця пропускає сигнал, а нуль його зупиняє.
— Одиниця означає дію, а нуль — бездіяльність, — продовжила Беата. — Бути чи не бути. Одиниця. Нуль. Ряд за рядом.
— Це як ворожіння на ромашці…
Вони помовчали в тиші, яку порушував тільки вентилятор у комп’ютері.
— Матриця закінчується нулем, — сказав Еуне. — Не бути.
— Якщо він її закінчив, — заперечила Беата. — Може, він просто мав зійти на своїй зупинці.
— Трапляється, що серійні вбивці раптом спиняються, — сказала Катрина. — Зникають. І ніколи не з’являються.
— Це виняток, — відповіла Беата. — Нуль чи не нуль, але хто з вас думає, що мета нашого ката — зупинитися? Столе?
— Катрина має рацію, але я боюся, що цей не зупиниться.
"Боюся", зазначила Катрина і трохи не озвучила свої думки: що вона боїться зворотного, того, що тепер, коли вони підійшли так близько, він зупиниться і зникне. Отже, через це варто ризикнути. І що так, у гіршому разі, вона б погодилася пожертвувати ще одним колегою заради затримання Валентина. Це була хибна думка, але вона не покидала її. Втрату ще одного поліцейського життя можна було пережити, справді можна. А от зникнення Валентина — ні. І вона заворушила губами в німому заклинанні: "Ну, давай іще, гад. Завдай ще одного удару".
У Катрини задзвонив мобільник. Вона визначила по номеру, що дзвонять з Інституту судової медицини, і приклала мобільний до вуха.
— Добридень. Ми перевірили шматок жуйки з тієї справи про зґвалтування.
— І що?
Катрина відчула, як кров прискорила свій біг по венах. До біса усі хирляві теорії, тут безумовний доказ!
— На жаль, нам не вдалося виділити ДНК.
— Що? — їй на голову неначе вилили відро крижаної води. — Але в жуйці має бути слина!
— Так іноді буває, на жаль. Ми, звичайно, можемо перевірити ще раз, але з цими вбивствами поліцейських…
Катрина відключилася.
— Вони нічого не знайшли в жуйці, — тихо вимовила вона.
Бйорн і Беата кивнули. Катрині здалося, що на обличчі Беати вона помітила тінь полегшення.
У двері постукали.
— Заходьте! — гукнула Беата.
Катрина втупилася в залізні двері. У неї раптом з’явилася упевненість, що за дверима знаходиться він. Високий, світловолосий. Він передумав і прийшов урятувати їх з тяжкого становища, в якому вони опинилися.
Залізні двері відчинилися, і Катрина вилаялася про себе. До приміщення увійшов Гуннар Хаген.
— Як справи?
Беата потягнулася, піднявши руки вгору: