— Спасибі, — сказала Сільє і щиро всміхнулася.
— Удачі в кар’єрі, — побажав Гуннар Хаген.
Він стояв і дивився їй услід, поки дівчина не сховалася у кінці коридору. Не так через те, що чоловікам завжди хочеться подивитися услід гарній молодій дівчині, а для того, щоб відтягнути все ще на кілька секунд. Майбутня справа, подумав Антон. Він помітив, що начальник відділу нервує. І ось Хаген обернувся до зачинених дверей. Застебнув мундир. Погойдався на підборах, як тенісист, що очікує подачі суперника.
— Ну, я пішов.
— Давай, — сказав Антон. — Я тут простежу за всім.
— Гаразд, — кивнув Хаген.
Посеред ланчу Беата запитала Катрину, чи займалися вони з Харрі сексом того разу.
На початку їхньої розмови Беата розповіла, як один із поліцейських агентів упізнав фотографію жінки, що дала неправдиві свідчення, — Ір’ї Якобсен. За його словами, вона рідко виходить на вулицю і мешкає разом з іншими людьми недалеко від площі Александра К’єлланда. За їхньою квартирою наглядали, оскільки там торгували амфетаміном. Але Ір’я не становила ніякого інтересу для поліції, вона нічого не продавала, у гіршому разі — була покупцем.
Їхня розмова, проминувши обговорення роботи й особистого життя, звернулася до теми старих добрих днів. Катрина сором’язливо протестувала, коли Беата заявила, що того дня, коли та нестримно промчала поліцейським коридором, увесь убійний відділ просто шиї скрутив, дивлячись на неї. При цьому Катрина подумала, що у такий спосіб жінки ставлять одна одну на місце, підкреслюючи, якою гарною була колись їхня співрозмовниця. Особливо якщо вона ніколи не була такою вже гарною. Але попри те, що услід Беаті ніколи не дивилися, вивертаючи шиї, отруєні стріли їй у спину теж не летіли. Вона була тиха, легко заливалася рум’янцем, працьовита, лояльна. Вона завжди грала відкрито. Але щось змінилося. Може, справа була в келиху білого вина, яким вони себе винагородили, але Беата раніше ніколи не ставила таких відвертих запитань.
У будь-якому разі Катрина зраділа, що рот її забитий піцою і вона може просто похитати головою.
— Ну гаразд, — вимовила вона, проковтнувши шматок. — Зізнаюся, у мене були такі думки. Харрі щось казав про це?
— Харрі розповідав мені майже все, — відповіла Беата, піднімаючи келих з рештками вина. — Просто мені було цікаво, брехав він чи ні, коли говорив, що між вами нічого не було.
Катрина жестом попрохала рахунок.
— А чому ти вирішила, що у нас був секс?
— Я бачила, як ви дивилися одне на одного. Чула, як розмовляєте.
— Ми з Харрі тільки те й робили, що лаялися, Беато!
— А я про що?
Катрина розсміялася:
— А як щодо тебе і Харрі?
— Харрі? Ні, це неможливо. Ми надто добрі друзі. Зрештою, я стала жити з Халворсеном.
Катрина кивнула. Напарник Харрі, молодий слідчий із Стейнк’єра, встиг зробити Беаті дитину до того, як загинув при виконанні службового обов’язку.
Пауза.
— Що це було?
Катрина знизала плечима. Дістала диктофон і прокрутила кінець запису.
— В Ілі багато ненормальних, — сказала Беата.
— Я сама лежала в психіатричному відділенні і знаю, з ким маю справу, — відповіла Катрина. — Але ось що дивно: як він зрозумів, що я приїхала туди задля Валентина?
Антон Міттет сидів на стільці, дивився, як до нього наближається Мона, і насолоджувався видовищем. Він думав, що, можливо, бачить її востаннє.
Вона вже здалека почала йому всміхатися. Він бачив, як вона ставить одну ніжку перед іншою, немов крокує по прямій лінії. Може, вона завжди так ходить. А може, йде так спеціально заради нього. І ось вона дійшла, машинально кинула погляд назад, аби переконатися, що за нею ніхто не йде, і провела рукою по його волоссю. Не встаючи із стільця, він поклав руки їй на стегна і підвів очі.
— Ну? — сказав він. — Взяла і це чергування?
— Так, — відповіла вона. — Від нас пішов Олтман, його знову перевели до онкології, ось так.
— Значить, ми частіше бачитимемо тебе, — посміхнувся Антон.
— Не обов’язково, — заперечила Мона. — Аналізи показують, що цей пацієнт скоро зовсім одужає.
— Але ж ми ще побачимося до того часу?
Він вимовив це грайливим тоном, але не жартував. І вона це знала. Може, тому вона застигла, усмішка її перетворилася на гримасу, і вона вислизнула з його обіймів, озираючись назад, щоб дати йому зрозуміти, що їх можуть побачити. Антон відпустив її.
— Зараз у нього голова відділу вбивств.
— Що він там робить?
— Розмовляє з ним.
— Про що?
— Цього я сказати не можу, — відповів він.
Замість того, щоб сказати: «Цього я не знаю». Господи, як же він хизується…
Тієї ж миті двері відчинилися, і з палати вийшов Гуннар Хаген. Він зупинився, переводячи погляд з Мони на Антона і знов на Мону. Неначе на їхніх лицях були написані якісь зашифровані повідомлення. Мона зашарілася і прошмигнула у двері палати за спиною в Хагена.
— Ну як? — запитав Антон, намагаючись здаватися незворушним.
І одразу зрозумів, що погляд Хагена не був усепроникним, він був спантеличеним. Хаген вирячився на Антона, неначе той був марсіанином. Він дивився як людина, усі уявлення якої про життя щойно вивернули навиворіт.
— За ним… — Хаген показав пальцем на двері за своєю спиною: — За ним ти повинен передовсім добряче наглядати, Антоне. Зрозумів? Добряче.
Антон чув, як він збуджено бурмотів останні слова собі під ніс, швидкими кроками віддаляючись по коридору.
Розділ 10
Побачивши обличчя жінки, Катрина спочатку подумала, що помилилася дверима, що старенька з сивим волоссям і запалими щоками не може бути Ір’єю Якобсен.
— Чого вам? — запитала вона, підозріло оглядаючи несподіваних гостей.
— Це я вам телефонувала, — сказала Беата. — Ми хочемо поговорити про Валентина.
Жінка зачинила двері.
Беата трохи почекала, поки звук кроків жінки не стих усередині квартири, а потім натиснула на ручку дверей і відчинила їх.
На гачках у коридорі висів одяг і пластикові пакети. Завжди ці пакети. Чому в наркоманів завжди повно пластикових пакетів? Чому вони хочуть, щоб усі їхні пожитки складалися, зберігалися і перевозилися в такій ламкій та ненадійній упаковці? Чому вони крадуть мопеди, вішалки і чайні сервізи — що завгодно, тільки не валізи і не сумки?
Квартира була неохайна, але все ж не така, як більшість наркоманських нір, які бачила Катрина. Можливо, хазяйка будинку, Іря, встановила певні межі і стежила за своєю квартирою. Катрина виходила з того, що Іря живе сама. Вона пройшла до вітальні услід за Беатою. На старому, але цілому дивані лежав чоловік і спав. Напевно, під кайфом. Пахло потом, куривом, деревом, просоченим пивом, і ще чимось солодкуватим, що Катрина не могла та й не хотіла визначати. Уздовж стіни стояли неодмінні атрибути кубла у вигляді вкрадених речей, таких як стопки дитячих дощок для серфінгу. Кожна з них була упакована в прозорий пластик, на всіх була зображена акула з відкритою пащею, а на кінці намальовані чорні сліди від її укусів, неначе акула відкусила шматочок дошки. Одному Богові відомо, як вони збиралися продавати усе це.
Беата й Катрина пройшли далі до кухні, де Ір’я, сидячи за маленьким столиком, крутила самокрутку. Стіл був накритий маленькою скатертиною, а на підвіконні стояла цукорниця, з якої стирчали штучні квіти.
Жінки всілися навпроти неї.
— Усе їздять і їздять, — буркотіла Ір’я, кивнувши на жваву вулицю Уеланн за вікном. Голос її був із скрипучою хрипотою, як і очікувала Катрина, побачивши квартиру і зіжмакане обличчя, хоча жінці було десь за тридцять. — Їздять і їздять. Куди вони всі їдуть?
— Додому, — припустила Беата. — Або з дому.
Іря знизала плечима.
— Ви ж теж не вдома, — нагадала Катрина. — Адреса — в реєстрі населення.