Еуне замислився з явним інтересом.
— Звичайно. Але загальне правило, якого я дотримуюся, коли йдеться про людську психіку, свідчить: можливе все, що можна собі уявити. Плюс ще дещо, що неможливо уявити.
— Поки Валентин Єртсен відбував термін за напад на неповнолітніх, він зґвалтував і покалічив жінку-дантиста в Ілі. Він побоювався помсти за це і вирішив тікати. Для того, щоб утекти звідти, не потрібно бути чарівником, але Валентин хотів зробити так, щоб усі подумали, ніби він помер, і не стали б його шукати. Тому він убив сусіда по камері, Юдаса Юхансена, побив його до невпізнанності й заховав труп. Коли Юдас не з’явився на перекличку, оголосили, ніби він утік. Потім Валентин погрозами змусив іншого в’язня, який займався татуюваннями, нанести копію власної наколки з обличчям демона на єдине вціліле місце на трупі Юдаса — на груди. Він пообіцяв убити того ув’язненого і всю його родину, якщо той коли-небудь хоч комусь про це розповість. У ніч своєї втечі Валентин перевдягнув Юдаса Юхансена у свій одяг, поклав його на підлогу в камері і залишив двері відчиненими, щоб будь-хто міг туди потрапити. Коли наступного ранку виявили труп того, кого прийняли за Валентина, ніхто особливо не здивувався. Це було більш-менш очікуване вбивство ув’язненого, якого ненавиділи більше за всіх інших. Усе було настільки очевидно, що у трупа навіть не зняли відбитків пальців і, звичайно ж, не провели аналіз ДНК.
На деякий час за столом запанувала тиша. Увійшов якийсь відвідувач і хотів було сісти за сусідній столик, але під поглядом Хагена перемістився у глиб приміщення.
— Себто ти хочеш сказати, що Валентин утік і живе собі як хоче, — підсумувала Беата Льонн. — І що це він здійснив як давні вбивства, так і вбивства поліцейських. І що мотивом останніх убивств стала помста поліції як такій. І що він використовує місця своїх старих злочинів для здійснення нових. Але за що конкретно він мститься? За те, що поліція робить свою роботу? Тоді небагато з нас залишилися б у живих.
— Я не впевнена в тому, що він мститься поліції як такій, — сказала Катрина. — Наглядач в Ілі розповів мені, що до них приходили двоє поліцейських і розпитували деяких ув’язнених про вбивства дівчаток у Марідалені та Тріванні. Вони розмовляли з найжорстокішими вбивцями і розповідали більше, ніж запитували. Вони вказали на Валентина як на… — Катрина зробила паузу, — розбещувача дітей.
Усі, включаючи Беату Льонн, здригнулися. Дивно, як одне слово здатне справити більше враження, ніж найжахливіші фотографії з місця злочину.
— Навіть якщо це було не справжнім смертним вироком, то чимось дуже схожим.
— І ці двоє поліцейських?
— Наглядач, з яким я говорила, їх не пам’ятає, та й їхній візит ніде не зареєстрований. Але можна вгадати.
— Ерленд Веннесла і Бертіль Нільсен, — вимовив Бйорн Гольм.
— Починає вимальовуватися певна картина, вам не здається? — зауважив Гуннар Хаген. — Цей Юдас зазнав такого ж жорстокого побиття, яке ми спостерігали при вбивстві поліцейських. Докторе?
— Так-так, — відповів Еуне. — Вбивці — раби звичок і дотримуються випробуваних методів. Чи однакових способів викиду ненависті.
— Але у випадку з Юдасом у жорстокості була певна мета, — сказала Беата. — Замаскувати власну втечу.
— Якщо події і справді розгорталися таким чином, — відповів Бйорн Гольм, — того зека, з яким говорила Катрина, навряд чи можна назвати найнадійнішим свідком.
— Вірно, — сказала Катрина. — Але я йому вірю.
— А чому так?
Катрина іронічно посміхнулася:
— Як там Харрі говорив? Інтуїція — це сума безлічі дрібних, але абсолютно конкретних речей, яким мозок ще не встиг дати визначення.
— Може, відкопаємо труп і перевіримо? — запитав Еуне.
— Як би ж то, — пирхнула Катрина.
— Кремували?
— За тиждень до цих подій Валентин склав заповіт, у якому просив після смерті кремувати його якнайшвидше.
— І відтоді про нього ніхто нічого не чув, — сказав Гольм. — Доки він не пришив Веннеслу і Нільсена.
— Саме таку версію представила мені Катрина, — відповів Гуннар Хаген. — Версія ще слабенька і, м’яко кажучи, досить зухвала, але, поки наша слідча група намагається добитися результатів по інших версіях, я хочу дати шанс цій. Саме тому я зібрав вас тут сьогодні. Я хочу, щоб ви склали маленьку групу особливого призначення, яка перевірить цей — і тільки цей — слід. Інші нехай розслідує велика слідча група. Якщо ви візьметеся за це завдання, то звітуватимете безпосередньо переді мною, і… — Він покашляв, звук його кашлю був схожий на короткі гучні постріли. — …і тільки переді мною.
— Ага, — сказала Беата, — тобто…
— Так, ви працюватимете таємно.
— Таємно від кого? — запитав Бйорн Гольм.
— Від усіх, — відповів Хаген. — Абсолютно від усіх, окрім мене.
Столе Еуне прочистив горло:
— А конкретніше — від кого?
Хаген великим і вказівним пальцями перекочував туди-сюди складку шкіри на шиї. Повіки його наполовину заплющилися, як у ящірки на сонечку.
— Від Бельмана, — твердо вимовила Беата. — Від голови поліції.
Хаген ляснув руками:
— Мені просто потрібні результати. Ми добилися успіху, коли ще при Харрі створили незалежну маленьку групу. Але начальник поліції заборонив це робити. Він хоче, щоб працювала велика група. Можливо, мої слова здадуться вам криком відчаю, але у великої групи повністю вичерпалися ідеї, і ми просто зобов’язані упіймати цього вбивцю поліцейських. Не упіймаємо — все розвалиться. Якщо ж почнеться конфронтація з головою поліції, звісно ж, я цілком і повністю візьму відповідальність на себе. У такому разі я скажу йому, ніби не повідомив вас про те, що він не поінформований про роботу вашої групи. Але я, звичайно, розумію, в яке становище ставлю вас, тому вам вирішувати, вплутуватися в це чи ні.
Погляди усіх присутніх звернулися до Беати Льонн. Усі знали, що насправді рішення прийматиме вона. Якщо вона погодиться, то і вони погодяться. А якщо відмовиться…
— Обличчя демона у нього на грудях, — сказала Беата, взяла зі столу фотографію і стала її роздивлятися. — Він схожий на істоту, яка хоче вирватися назовні. Геть з в’язниці. Геть із власного тіла. Чи з власного мозку. Прямо як Сніговик. Можливо, він один із них, — вона підвела очі й усміхнулася. — Я у справі.
Хаген обвів поглядом інших. Усі по черзі кивнули.
— Добре, — сказав Хаген. — Я керуватиму звичайною слідчою групою, як і раніше, а Катрина формально керуватиме цією. А оскільки вона працює в поліцейському окрузі Бергена і Хордаланна, вам формально не обов’язково звітувати перед начальником поліції Осло.
— Ми працюємо на Берген, — сказала Беата. — Ну, а чом би й ні? Вип’ємо ж за Берген, друзі!
Усі підняли келихи.
Коли вони вийшли з «Юстіцена», почався дрібненький дощ і повітря наповнився запахами гравію, бензину й асфальту.
— Дозвольте скористатися нагодою і подякувати вам за те, що знов покликали мене, — сказав Столе Еуне, застібаючи пальто фірми «Бербері».
— Переможці знову на коні, — посміхнулася Катрина.
— Прямо як за старих добрих часів, — вимовив Бйорн, задоволено поплескавши себе по животу.
— Майже, — сказала Беата. — Бракує однієї людини.
— Агов! — зупинив її Хаген. — Ми домовилися більше не говорити про нього. Його більше немає, і з цим нічого не поробиш.
— Він ніколи не залишить нас назовсім, Гуннаре.
Хаген зітхнув, подивився на небо і знизав плечима:
— Може, й так. У Державній лікарні чергувала одна студентка Поліцейської академії. Вона запитала мене, чи бували випадки, коли Харрі Холе не зміг розкрити вбивство. Спочатку я подумав, що питання поставлене з цікавості, оскільки вона проводила час у безпосередній близькості від тієї людини. Я відповів, що справу Густо Ганссена так і не прояснили до кінця. А сьогодні я дізнався, що моєму секретареві зателефонували з Поліцейської академії й попросили копію саме цієї справи, — Хаген сумно посміхнувся. — Можливо, попри все, він уже стає легендою.