— Харрі завжди пам’ятатимуть, — сказав Бйорн Гольм. — Кращого за нього немає нікого, з ним навіть поруч ніхто не стояв.
— Може, й так, — відповіла Беата. — Але тут стоять четверо, які, дідько б нас побрав, недалеко від нього пішли! Хіба ні?
Вони подивилися одне на одного. Кивнули. Попрощалися, обмінявшись швидкими короткими рукостисканнями, і пішли в трьох різних напрямах.
Розділ 12
Мікаель Бельман бачив фігуру над мушкою пістолета. Він примружив одне око і повільно відвів курок назад, слухаючи, як б’ється його серце: спокійно, але доволі потужно. Він відчував, як кров приливає до кінчиків пальців. Фігура не ворушилася, хоча йому здавалося, що вона рухається. Усе тому, що сам він не міг стояти спокійно. Він відпустив курок, зробив вдих і знову зосередився. Знов упіймав фігуру на мушку. Вистрелив. Побачив, як фігура здригнулася. Здригнулася так, як потрібно. Супротивник помер. Мікаель Бельман знав, що потрапив йому в голову.
— Везіть труп сюди, ми зробимо розтин! — прокричав він, опускаючи свій «Хеклеркох P30L» і знімаючи захисні навушники й окуляри.
Він почув електричний гул і спів дроту, по якому до нього пливла фігура, що різко зупинилася за півметра від нього.
— Добре, — сказав Трульс Бернтсен, відпустив перемикач, і гул припинився.
— Нормально, — відповів Мікаель, вивчаючи паперову мішень, покриту рваними дірками на торсі і голові, а потім кивнув у бік мішені зі знесеною головою на сусідній доріжці: — Але не так добре, як у тебе.
— Нормально для атестації. Чув, цього року її не пройшли десять цілих два десятих відсотка.
Трульс натренованими руками змінив свою мішень, натиснув на перемикач, і нова фігура із співом рушила в зворотну дорогу. Вона зупинилася біля металевої пластини із зеленими плямами за двадцять метрів від них. Мікаель почув легкий жіночий сміх, що долинув з однієї з доріжок з лівого боку. Він побачив, як двоє дівчат схилилися одна до одної і поглядають на них. Напевно, студентки академії, які його упізнали. Усі звуки в цьому приміщенні мали свою частоту, тому, незважаючи на гуркіт пострілів, Мікаель чув, як рветься папір і вдаряється свинець об металеву пластину позаду мішеней. Після цього лунав неголосний металевий дзенькіт кулі, що падала в коробку. Коробки стояли під мішенями і слугували своєрідними збирачами використаних куль.
— Більше десяти відсотків наших співробітників на практиці не в змозі захистити ні себе, ні інших. Що голова поліції думає з цього приводу?
— Не усі поліцейські мають можливість так багато вправлятися в стрільбі, як ти, Трульсе.
— У якого так багато вільного часу, ти хочеш сказати?
Трульс розсміявся неприємним хрюкотливим сміхом. Мікаель Бельман придивився до свого підлеглого і друга дитинства. Гострі зуби, що безладно стирчали врізнобіч (батьки не спромоглися виправити), червоні ясна. Усе в ньому було таке саме, як і раніше, проте щось змінилося. Може, справа в новій зачісці? Чи в тимчасовому усуненні? Такі речі здатні впливати на людей, які раніше вважалися не надто чутливими. А може, вони впливають саме на тих, хто не звик постійно провітрювати свої почуття, хто тримає їх усередині і сподівається, що з часом вони зникнуть. Ось такі люди могли зламатися. Пустити собі кулю в скроню.
Але Трульс здавався задоволеним, він усе сміявся й сміявся. Якось замолоду Мікаель пояснив йому, що від його сміху у людей мурашки бігають по шкірі, і йому варто сміятися по-іншому, потренуватися і виробити інший, звичайніший і приємніший спосіб сміятися. У відповідь Трульс тільки голосніше заіржав, тицяючи в Мікаеля пальцем. Він не вимовив ні слова, тільки похрокував і реготав.
— Хіба ти не збираєшся запитати мене про це? — заговорив Трульс, вставляючи патрони в магазин свого пістолета.
— Про що?
— Про гроші на моєму рахунку.
Мікаель переніс вагу тіла на іншу ногу.
— Ти тому покликав мене сюди? Щоб я запитав тебе про це?
— Ти не хочеш знати, як гроші там опинилися?
— Навіщо мені зараз мучити тебе питаннями?
— Ти ж голова поліції.
— А ти вирішив тримати рот на замку. Я вважаю це безглуздим, але поважаю твоє рішення.
— Правда? — Трульс вставив магазин на місце. — Або ти не мучиш мене питаннями, бо вже знаєш, звідки взялися ці гроші, га, Мікаелю?
Мікаель Бельман подивився на друга дитинства. Тепер він це бачив. Бачив, що саме в ньому змінилося. Хворобливий блиск. Той самий, що і в юності. Таким самим блиском спалахували його очі, коли він злився, коли дорослі хлопці в Манглеруді збиралися побити балакучого красеня, що вкрав у них Улу, і Мікаель був змушений ховатися за спину Трульса. Був вимушений спускати на них гієну. Обідрану, побиту гієну, якій і так доводилося терпіти багато знущань. Так багато, що плюс-мінус ще одне — вже не мало значення. Але з часом вони засвоїли, що терпіти побої — це боляче, так боляче, що воно того було не варт. Бо коли очі Трульса спалахували цим блиском очей гієни, це означало, що він готовий померти, і що як уже вп’ється в тебе зубами, то ніколи нізащо не відпустить. Він стисне щелепи і висітиме на тобі, поки ти не впадеш на коліна або доки його від тебе не відріжуть. З роками Мікаель усе рідше бачив цей блиск в очах Трульса. Звичайно, він з’явився того разу, коли вони розбиралися в гаражі з тим гомиком. А востаннє Мікаель помітив його після того, як повідомив Трульсові про тимчасове усунення. Але ось що змінилося: тепер цей блиск нікуди не зникав. Його очі виблискували так, немов у нього лихоманка.
Мікаель повільно, ніби недовірливо похитав головою:
— Про що ти зараз говориш, Трульсе?
— Можливо, гроші не безпосередньо, але прийшли від тебе. Можливо, це ти платив мені увесь час. Можливо, це ти привів до мене Асаєва.
— Ось тепер мені здається, що ти надихався пороховими газами, Трульсе. Я ніколи не мав нічого спільного з Асаєвим.
— Може, запитаємо його про це?
— Рудольф Асаєв мертвий, Трульсе.
— Як зручно, правда ж? Усі, хто міг що-небудь про це розповісти, випадково померли.
«Усі, — подумав Мікаель Бельман. — Окрім тебе».
— Окрім мене, — завернув Трульс посміхаючись.
— Мені час іти, — сказав Мікаель, зірвав свою мішень і склав її.
— Справді? — мовив Трульс. — Розвага по середах?
Мікаель завмер на місці.
— Що?
— Просто пам’ятаю, що ти завжди по середах у цей час йшов з офісу.
Мікаель пильно подивився на нього. Ось що дивно: попри двадцятирічне знайомство з Трульсом Бернтсеном, Мікаель так і не був упевнений в тому, тупак його друг чи розумний.
— Ясно. Тільки дозволь сказати, що для тебе ж буде краще, якщо ти станеш тримати свої вигадки при собі. При нинішньому стані справ це може лише зашкодити тобі, Трульсе. І можливо, не варто зі мною ділитися занадто багатьма речами. Я можу опинитися в складній ситуації, якщо мене викличуть як свідка. Зрозуміло?
Але Трульс уже насував на вуха навушники й обернувся обличчям до мішені. Очі за окулярами широко розплющені. Спалах. Двічі. Тричі. Здавалося, пістолет хоче вирватися з його рук, але хватка Трульса була надто міцною. Хватка гієни.
На парковці Мікаель відчув, як у кишені завібрував телефон.
Дзвонила Ула:
— Ти вже поговорив із санепідстанцією?
— Так, — відповів Мікаель, який тільки раз згадав про цю справу і, вже певна річ, ні з ким не розмовляв.
— І що вони сказали?
— Вони сказали, що запах, який ти відчуваєш на терасі, може виходити від дохлої миші або щура. Але оскільки вона лежить у бетоні, то просто загниє, і запах зникне. Вони не радять нам ламати терасу.
— Потрібно було найняти професіоналів, а не Трульса для заливки фундаменту.
— Він зробив це вночі, і я його про це не просив, я ж тобі казав. Ти де зараз, люба?
— Зустрічаюся з подругою. Ти встигнеш додому до обіду?
— Так, звичайно. І не думай більше про терасу, добре, люба?
— Добре.
Мікаель поклав слухавку, подумавши про те, що двічі назвав її любою, трохи більше, ніж потрібно. І тепер його слова здаватимуться брехливими. Він включив двигун, натиснув на газ, відпустив зчеплення і відчув приємний тиск, що притиснув голову до підголівника сидіння, бо нещодавно придбана «ауді» стала набирати швидкість на пустинній парковці. Він подумав про Ізабель і дещо відчув. Уже відчув приплив крові. І відзначив дивовижний парадокс: він ні в чому не збрехав. Його любов до Ули ніколи не була такою сильною, як перед сексом з іншою жінкою.