— I безплатна, — додав Антон, непомітно ховаючи руку за спину та потираючи гарячими пальцями прохолодну тканину своєї куртки. — Тут у нас своя кавоварка. Вона стоїть далі по коридору…
— Я бачила її, коли прийшла, — перебила вона його, — але згідно з отриманою інструкцією ми на жодну мить не повинні відходити від дверей пацієнта, тому я й принесла каву з собою.
Антон Міттет зробив ковток гарячого напою зі свого стаканчика.
— Дуже відповідально з твого боку, але до цієї кімнати веде лише один коридор. Ми на третьому поверсі, а решта дверей на шляху звідси й до самої кавоварки замкнені. Повз нас неможливо буде пройти, навіть якщо нам заманеться пригоститися кавою.
— Звучить переконливо, але я й надалі дотримуватимуся правил, — ввічливо усміхнулася вона. Потім — певно, щоб якось загладити ситуацію й сховатися від його безумовно осудливого погляду — теж сьорбнула кави зі стаканчика.
Антона дещо роздратувало таке її ставлення, і він уже хотів було сказати дівчині щось про власну думку, яка приходить до кожного лише з досвідом, але так і не встиг сформулювати її до кінця, бо його увагу раптово привернуло щось у дальньому кінці коридору. Просто до них наближалася примарна постать у білому. Він почув, як Сільє підвелася зі стільця. Постать з кожним кроком ставала усе чіткішою, і ось перед ними з’явилася пухкенька білява медсестра у мішкуватій шпитальній уніформі. Він знав, що сьогодні — її зміна. І що завтра увечері вона буде вільна.
— Доброго вечора, — грайливо привіталася медсестра, підвівши догори пару шприців, покрокувала прямо до дверей і вже потяглася до ручки, щоб відчинити їх.
— Заждіть, — заступила їй дорогу Сільє. — На жаль, спочатку я маю побачити ваше посвідчення. І ви, сподіваюся, вже знаєте сьогоднішній пароль?
Медсестра здивовано витріщилася на Антона.
— Гаразд, хіба що мій колега за вас поручиться, — пом’якшала Сільє.
Антон кивнув:
— Заходь, Moнo.
Медсестра відчинила двері й увійшла до кімнати під пильним поглядом Антона. В темряві палати він устиг розгледіти лише купу медичних апаратів біля ліжка та пальці ніг, які стирчали з-під пухової ковдри. Пацієнт виявився такий високий на зріст, що їм довелося замовляти для нього ліжко більше за стандартне. Двері зачинилися.
— Усе гаразд, — посміхнувся Антон дівчині, але помітив, що їй не сподобалося це. Помітив, що дівчина бачить у ньому такого собі чоловічого шовініста, поблажливого до молодої колеги. А вона була всього лише студенткою. Господи, їй би краще повчитися в досвідчених колег під час цієї практики. Він почав переминатися з ноги на ногу, не знаючи, як гідно вийти з цієї ситуації. Вона заговорила першою.
— Як я уже казала, з усіма правилами й розпорядженнями я вже ознайомилась. А вас, мабуть, дома рідні зачекалися.
Антон удавано розглядав свій стаканчик із кавою. Звідки їй відомо про його сімейний стан? Чи вона на щось натякає? Може, на його близьке знайомство із Моною? На те, що він пару разів підвозив її додому після зміни і що цим не обмежився?
— У вас на сумці наклейка з ведмедиком, — з усмішкою пояснила вона.
Він знову припав до стаканчика. Потім прочистив горло:
— Час у мене є. А це — перша твоя зміна, і ти б могла скористатися нагодою й розпитати мене про щось. Адже у правилах та розпорядженнях не про все пишуть, — він переніс вагу на другу ногу, сподіваючись, що вона тепер нарешті його почула й зрозуміла весь підтекст.
— Як скажете, — легко погодилася вона із тією дратівливою самовпевненістю, якою так виділяються усі двадцятирічні молодики й дівчата. — Наш пацієнт — хто він?
— Не знаю. Це й у правилах написано. Він — анонім і має лишатися таким і надалі.
— Але щось вам, напевно, все одно відомо?
— Звідки ти взяла?
— Мона. До людей не звертаються на ім’я, якщо ви незнайомі й ніколи до цього не спілкувалися. То що вона вам розказала?
Антон Міттет окинув дівчину оцінливим поглядом. А вона приваблива, чого вже душею кривити. Утім, не можна сказати, що, дивлячись на неї, відчуваєш якесь тепло чи особливу чарівність. Як на його смак, молода колега була надто струнка. Неохайне волосся, верхня губа трохи відкрита так, що видно двійко передніх зубів. Але вона приваблива своєю юністю. Він напевне знав, що під цією чорною уніформою ховається струнка й підтягнута фігура. Цікаво, якби він розказав їй щось про це завдання, то лише тому, що підсвідомо розраховував на те, що це підвищить його шанси затягти її до ліжка на якусь соту відсотка? Чи він зробив би це тому, що такі дівчата, як Сільє, вже років через п’ять зазвичай стають інспекторами або детективами? Вона стане його босом, а він так і лишиться простим офіцером на самісінькому низу кар’єрної драбини, бо Драмменська справа завжди нагадуватиме про себе, лишившись темною плямою на його репутації.
— Замах на вбивство, — зізнався Антон. — Він утратив багато крові. Кажуть, у нього й пульсу було майже не чутно, коли його сюди привезли. Пролежав у комі весь цей час.
— А нащо охорона?
Антон знизав плечима.
— Потенційний свідок. Якщо виживе.
— Що йому може бути відомо?
— Щось про торгівлю наркотою. На дуже високому рівні. Якщо оклигає, то зможе допомогти спіймати декількох дуже важливих торговців героїном в Осло. А ще розкаже, хто намагався його вбити.
— То наші вважають, що вбивця може повернутися і довести почате до кінця?
— Якщо дізнаються, що він ще живий, — так. Саме тому нас сюди й приставили.
Вона кивнула:
— А шанси вижити у нього є?
Антон похитав головою:
— Вони певні, що зможуть утримати його в такому стані ще декілька місяців, але ймовірність того, що він зуміє оговтатися, дуже мала. І все-таки… — Чоловік знову переніс вагу на іншу ногу, почуваючись незручно під її пильним поглядом. — А до того часу нам доведеться наглядати за ним.
Антон Міттет подався вниз якийсь спустошений, зійшов сходами від приймального передпокою та опинився на вулиці посеред осінньої ночі. Вже усівшись до припаркованої біля шпиталю автівки, він почув, що в нього дзвонить мобільний.
Телефонували з дільниці.
— Марідален, убивство, — повідомив нуль-один. — Знаю, твій робочий час уже скінчився, але на місці злочину потрібна допомога, а ти ж уже у формі…
— До котрої доведеться працювати?
— Максимум за три години будеш вільний.
Антон сидів ошелешений. Останнім часом керівництво всіма правдами й неправдами намагалося обійтися без викликів поліцейських на роботу в понаднормовий час. Жорсткі правила разом із складностями із бюджетом не дозволяли подібних відхилень від графіка виключно з практичних міркувань. Шосте чуття підказувало йому, що це — не просто якесь звичайне вбивство. Він сподівався, що хоч не знайде там трупа дитини.
— Гаразд, — погодився Антон Міттет.
— Надсилаю координати.
Це й досі було для нього новиною: навігатор, детальна мапа Осло й околиць, активний передавач, завдяки якому дільниця може будь-якої миті відстежити місцеперебування будь-якої поліцейської машини. Мабуть, саме тому вони йому й зателефонували. Він просто знаходився до місця злочину ближче за всіх інших.
— Гаразд, — повторив Антон Міттет. — Три години.
Лаура, напевно, вже буде спати, але їй буде спокійніше, якщо вона знатиме, коли він повернеться з роботи, тому чоловік відправив смс-повідомлення, перш ніж рушити з місця у бік озера Марідалсваннет.
Антон міг би й не дивитися на екран навігатора: на в'їзді до Уллеволсетервейєн були припарковані аж чотири поліцейських машини, а трохи оддалік шлях вказували помаранчево-білі стрічки.
Антон дістав ліхтарик з бардачка і покрокував до поліцейського, який чергував за огородженням. Крізь просвіти між деревами він бачив спалахи світла й вогники ламп судмедекспертів, які завжди нагадували йому декорації зі зйомок якого-небудь фільму. Насправді тут доволі багато роботи: адже вони мають зробити не лише фотознімки, але й зняти на HD-камеру жертв та все місце злочину так, щоб потім можна було повернутися до деяких моментів, зробити стоп-кадр запису або збільшити деталь, яка на перший погляд здалася неважливою.