Він знову підбадьорливо оглянув аудиторію. Катрина помітила, що, окрім шраму, що тягнувся від куточка рота до вуха, у нього завилося два нових. Один був схожий на удар ножем у шию, а другий цілком міг бути залишений кулею, що увійшла до черепа на рівні брови. В іншому ж він виглядав краще, ніж будь-коли. Тіло заввишки в сто дев’яносто три сантиметри було струнким і повним життя, світла коротка щітка волосся ще не почала сивіти. Під футболкою проступали натреновані м’язи, його кістки знову обросли плоттю. Але найважливіше — в очах горіла іскра життя. Вони були жвавими, енергійними, майже маніакальними. У нього з’явилися зморшки від усмішок, а мова тіла стала відкритою, як ніколи раніше. Можна було запідозрити, що в його житті усе добре. І якщо так воно і є насправді, то це уперше на пам’яті Катрини.
Бо вони щось виграють від цього, — відповів хлоп’ячий голос.
Викладач доброзичливо кивнув:
— Так можна подумати, правда? Але вбивство заради якоїсь вигоди — не найпоширеніший вид злочинів, Вербі.
Пролунала гавкітлива говірка з області Сюнмьоре:
— Тому що хтось когось ненавидить?
— Елінг пропонує вбивство з пристрасті, — сказав викладач. — Ревнощі. Відмова. Помста. Так, безперечно. Ще варіанти?
— Тому що людина психічно хвора, — прозвучала репліка високого сутулого хлопця.
— Це називається не «психічно хвора», Роберте. — Знову дівчина. Катрині було видно лише світлий високий хвіст над спинкою стільця у першому ряду. — Це називається…
— Усе нормально, ми зрозуміли, що він мав на увазі, Сільє. — Викладач усівся на краєчок столу, витягнув перед собою довгі ноги і склав руки на грудях, над логотипом групи «Glasvegas» на футболці. — І особисто мені здається, що «психічно хворий» — чудове визначення. Але насправді хвороба — не така вже часта причина для здійснення вбивства. Звичайно, є люди, які вважають, що здійснення вбивства саме по собі свідчить про ненормальність убивці, але більшість убивств раціональна, адже раціонально шукати матеріальної вигоди, раціонально шукати вихід емоціям і почуттям. Вбивця може вважати, що вбивство заглушить біль, викликаний ненавистю, страхом, ревнощами, приниженням.
— Але якщо вбивство настільки раціональне, — втрутився перший хлопець, — скажіть, скільки задоволених убивць ви бачили?
Напевно, головний розумник у групі, припустила Катрина.
— Небагато, — сказав викладач. — Але той факт, що вбивство стає розчаруванням, не означає, що це нераціональна дія, аж доти, доки вбивця вважає, що отримає полегшення. Проте, як правило, помста набагато солодша у мріях, за лютим убивством з ревнощів приходить каяття. Крещендо, для досягнення якого серійний убивця прикладає масу зусиль, майже завжди виявляється антикульмінацією, і йому доводиться починати усе спочатку. Коротше кажучи, — він підвівся і пройшов назад до дошки, — стосовно вбивства досить справедливе твердження, що злочин не виправдовує себе. Я хочу, щоб до наступного заняття кожен із вас придумав мотив, здатний змусити вас вчинити вбивство. І я не хочу чути політкоректне лайно, я хочу, щоб ви поспілкувалися зі своєю найтемнішою стороною. Ну, гаразд, напевно, досить буде просто з темною стороною. І прочитайте дисертацію Еуне про характеристики особистості убивці і її прояви, добре? Отже, я ставитиму контрольні питання. Так що бійтеся і готуйтеся. На сьогодні все, всі на вихід.
Пролунав гуркіт сидінь, що піднімаються.
Катрина сиділа і дивилася на студентів, що проходили повз неї. Врешті-решт в аудиторії залишилися троє: вона сама, викладач, зайнятий тим, що стирав написане з дошки, і худенька дівчина зі світлим хвостом, що стала позаду нього, виструнчившись з паперами під пахвою. Голос її звучав дещо інакше, ніж під час заняття.
— Вам не здається, що серійний вбивця, спійманий вами в Австралії, відчував задоволення від убивства жінок?
Голос награно-дитячий. Як у дівчинки, яка хоче підлеститися до татка.
— Сільє…
— Я хочу сказати, він же їх ґвалтував. Так що йому мало бути добре.
— Прочитай дисертацію, і ми повернемося до цього питання наступного разу, гаразд?
— Добре.
Але вона продовжувала стояти, перекочуючись з носка на п’яти, немов хотіла стати навшпиньки. І дотягнутися до нього. Не звертаючи на неї уваги, викладач почав збирати до шкіряної теки свої папери. Тоді вона різко розвернулася і пішла вгору по сходах до виходу з аудиторії. Помітивши Катрину, вона уповільнила крок, уважно оглянула її і хутко зникла.
— Привіт, Харрі, — тихо сказала Катрина.
— Привіт, Катрино, — відповів він, не піднімаючи голови.
— Добре виглядаєш.
— Ти теж, — вимовив він, застібаючи теку на блискавку.
— Бачив, як я увійшла?
— Я відчув, як ти увійшла.
Він підняв голову. І усміхнувся. Катрину завжди вражало, як сильно змінювала його усмішка: з його обличчя зникав вираз жорсткості, неприступності і втоми від життя, яке він носив, як пошарпане пальто. Він умить перетворювався на пустотливого дорослого хлопчика, що випромінював сонячне світло. Як ото липнева днина у Бергені: така ж бажана, але рідкісна і коротка.
— Як це розуміти? — запитала вона.
— Я майже чекав твого приходу.
— Справді?
— Так. І моя відповідь — ні.
Харрі сунув теку під пахву, піднявся до Катрини, здолавши сходи за чотири довгі кроки, й обійняв її.
Вона притиснулася до нього, вдихаючи його запах.
— «Ні» у відповідь на що, Харрі?
— Ні, ти мене не отримаєш, — прошепотів він їй у вухо. — Але ти і так це знала.
— Уф! — сказала вона і зробила вигляд, що намагається вивільнитися з його обіймів. — Коли б не оте страховисько, ти б за п'ять хвилин уже виляв хвостом, хлопчику. І я не казала, що ти виглядаєш аж так добре.
Він засміявся, відпустив її, і Катрина відчула, що не заперечувала б, якби він потримав її в обіймах ще трохи. Вона ніколи не могла сказати напевне, чи справді їй хотілося запопасти Харрі, чи вона просто перестала про це замислюватися, бо це було нереально. І з часом це перетворилося на жарт непевного змісту. Крім того, він возз’єднався із Ракель. Чи з «отим страшком», як він дозволяв Катрині називати її: це визначення було настільки безглузде, що лише підкреслювало дражливу красу Ракелі.
Харрі почухав недбало поголене підборіддя:
— Ну, якщо ти прийшла сюди не заради мого неповторного тіла, тоді, ймовірно… — він підняв указівний палець. — Зрозумів! Заради моєї блискучої голови!
— Веселішим ти з роками теж не став.
— І моя відповідь, як і раніше, — ні. І це ти теж знала.
— У тебе є кабінет, де ми могли б поговорити?
— І так, і ні. У мене є кабінет, але не той, де ми могли б поговорити про те, чи можу я допомогти вам у розслідуванні того вбивства.
— Тих убивств.
— Це одна справа, наскільки я зрозумів.
— Зачаровує, правда ж?
— Навіть не намагайся. Я покінчив із тим життям, і тобі це відомо.
— Харрі, це — справа, де ти дуже потрібен. І справа, яка потрібна тобі.
Цього разу усмішка зникла з його обличчя, не торкнувшись очей.
— Мені потрібна справа про вбивство так само, як ковток алкоголю, Катрино. Пробач. Не марнуй часу і поговори з наступним кандидатом.
Вона подивилася на нього. Подумала, що порівняння з алкоголем вилетіло у нього дуже швидко, що підтверджувало її припущення про те, що він просто боїться. Боїться, що варто лиш кинути погляд на матеріали справи, і наслідки будуть такими ж, як і ковток алкоголю. Він не зможе зупинитися, це його проковтне і зжере. На якусь мить Катрина відчула укол совісті, несподіваний напад презирства до себе, які трапляються у дилерів. Але потім вона згадала фотографії з місць злочинів. Проламаний череп Антона Міттета.
— Тобі немає альтернативи, Харрі.
— Можу підкинути пару імен, — сказав Харрі. — Є один хлопець, з яким ми разом вчилися на курсах ФБР. Я можу подзвонити і…
— Харрі, — Катрина підхопила його під руку і повела до дверей. — А в твоєму кабінеті є кава?