— У той час він відповідав за наркотики. Я знаю, що він уклав угоду з таким собі Рудольфом Асаєвим, який торгував героїноподібним наркотиком під назвою віолін, — сказав Харрі. — Бельман надав Асаєву монополію на ринок в Осло, а Асаєв, у свою чергу, посприяв зменшенню видимого наркотрафіку, кількості наркоманів на вулицях і кількості смертей від передозу. І усе це зіграло на руку Бельману.
— Та так добре, що він захопив крісло голови поліції?
Харрі обережно прожував перший шматочок фаршу і знизав плечима, ніби кажучи "може бути".
— А чому ти не дав ходу інформації, яку маєш у розпорядженні? — Арнольд Фолкестад обережно відкушував шматочок того, що, як він сподівався, було м’ясом. Нарешті він здався і подивився на Харрі, але той відповів йому байдужим поглядом, продовжуючи жувати. — Удар заради правосуддя?
Харрі проковтнув шматок, узяв паперову серветку і витер рота:
— У мене не було доказів. До того ж я вже не працював у поліції. Це була не моя справа. Та й тепер — це не моя справа, Арнольде.
— Ну, гаразд, — Фолкестад підчепив виделкою шматочок м’яса, підняв його й уважно розглянув з усіх боків. — Не те щоб це було моєю справою, Харрі, але якщо подібне — не твоя справа і ти більше не поліцейський, то чому Інститут судової медицини присилає тобі копію звіту про розтин цього Рудольфа Асаєва?
— М-м-м… То ти його бачив?
— Тільки тому, що я зазвичай забираю і твою пошту, коли перевіряю свою скриньку. Адже адміністрація розкриває усю пошту. А ще у мене, як бачиш, довгий цікавий ніс.
— Смачно?
— Я ще не пробував.
— Давай, він не кусається.
— І тобі того ж, Харрі.
Харрі посміхнувся:
— Вони пошукали за очним яблуком і знайшли те, що ми шукали. Маленьку дірочку у великій кровоносній судині. Хтось міг, наприклад, зрушити убік очне яблуко Асаєва, коли той лежав у комі, одночасно ввести в куточок ока шприц і уколоти йому повітряні пухирці. В результаті — миттєва сліпота, а потім закупорка судин мозку, яку неможливо визначити.
— Мені зараз захотілося ще більше цього з’їсти, — сказав Арнольд Фолкестад, скорчивши гримасу, і знову відклав виделку. — Тобто ти довів, що Асаєва убили?
— Ні. Як я вже говорив, точну причину смерті встановити неможливо. Але наявність дірочки показує, що це могло статися. Загадкою, звичайно, залишається те, як убивця проник у лікарняну палату. Черговий поліцейський стверджує, що в той період, коли міг бути зроблений укол, повз нього ніхто не проходив. Ні лікарі, ні сторонні.
— Таємниця замкнутої кімнати.
— Або що-небудь простіше. Наприклад, черговий поліцейський покинув свій пост або заснув і зі зрозумілих причин не захотів у цьому зізнатися. Або він брав участь у вбивстві безпосередньо чи побічно.
— Якби він залишив пост або заснув, то обставини для вбивства склалися б напрочуд вдало, адже ми в таке не віримо?
— Ні, Арнольде, не віримо. Але його могли виманити з поста. Чи обпоїти чимось.
— Чи підкупити. Ти повинен допитати цього поліцейського!
Харрі похитав головою.
— Та, Господи, чому ж ні?
— По-перше, я більше не поліцейський. По-друге, черговий поліцейський загинув. Це його вбили в тій машині під Драмменом. — Харрі кивнув сам собі, підняв чашку з кавою і зробив ковток.
— А хай тобі! — Арнольд нахилився в його бік: — А що по-третє?
Харрі подав знак Ніні, щоб вона принесла рахунок.
— А я щось казав про третє?
— Ти сказав, "по-друге", а не "а по-друге". Неначе перераховуєш кілька пунктів.
— Гм, доведеться підучити норвезьку.
Арнольд схилив велику скуйовджену голову набік. І Харрі побачив у погляді колеги питання: "Якщо ти не збираєшся займатися цією справою, то навіщо розповідаєш мені усе це?"
— Доїдай, — звелів Харрі. — У мене лекція.
Сонце прослизнуло по блідому небу і м’яко опустилося за горизонт, забарвивши хмари в помаранчевий колір.
Трульс Бернтсен сидів у машині і в очікуванні темряви упіввуха слухав поліцейську хвилю. Він чекав, коли в будинку над ним запалять світло. Чекав, коли побачить її. Усього один погляд на Улу — і досить.
Щось діялося. Він зрозумів це з обміну повідомленнями: відбувалося щось, що виходило за рамки звичайного, рутинного, притлумленого. Час від часу він чув короткі різкі повідомлення, неначе поліцейським звеліли не користуватися зв’язком понад необхідне. Про це не говорилося, швидше, це замовчувалося. Та ще яким чином це замовчувалося. Він чув уривчасті речення, в яких, без сумніву, йшлося про огляди і транспорт, але ні адреси, ні час, ні імена не називалися. Говорили, що поліцейська частота свого часу була четвертою за популярністю місцевою радіостанцією Осло, але це було до того, як її почали кодувати. Та все ж сьогодні увечері поліцейські розмовляли так, немов страшенно боялися щось розбовкати.
Ось знову. Трульс збільшив гучність.
— Нуль-один. Дельта два-нуль. Усе спокійно.
Спецпідрозділ "Дельта". Озброєна операція.
Трульс дістав бінокль і спрямував його на вікно вітальні. У новому будинку розгледіти її було складніше, заважала тераса перед вітальнею. Коли вони жили в старому будинку, він міг стояти на пагорбі й дивитися прямо у вітальню, на те, як вона сидить на дивані, підібгавши під себе ноги. Босоніж. Як відводить з лоба світлі локони, ніби знає, що за нею спостерігають. Вона була така гарна, що він ледве стримував сльози.
Небо над Осло-фіордом з помаранчевого перетворилося на червоне, а потім стало фіолетовим.
Тієї ночі, коли він припаркувався поряд із мечеттю на вулиці Окебергвейєн, небо було чорне. Він увійшов до Поліцейського управління, почепивши на шию своє посвідчення на випадок, якщо черговий його роздивлятиметься, минув атріум і спустився в сховище речдоків. Він відімкнув його дублікатом ключа, який виготовив ще три роки тому, і надів на голову прилад нічного бачення. Трульс став користуватися ним після того, як включене в сховищі світло викликало підозри у чергового співробітника охорони під час його "спалювальної" операції для Асаєва. Він діяв швидко: знайшов за датою потрібний ящик, відкрив пакетик з дев`ятиміліметровою кулею, вийнятою з голови Калснеса, і замінив її на ту, що була у нього в кишені.
Його занепокоїло лише виникле у нього відчуття, наче в приміщенні він був не один.
Він подивився на Улу. Вона теж це відчувала? Чи тому вона іноді відривала погляд від книги і дивилася у вікно? Неначе за ним щось було. Неначе щось її чекало.
У рації знову пролунали голоси.
Він зрозумів, про що вони говорять.
Зрозумів, що вони планують.
Розділ 25
День "Ікс" повільно добігав до кінця.
У рації лунало тихе потріскування.
Катрина Братт обернулася на тонкій підстилці, знову підняла бінокль і навела його на будівлю в Бергсліа. Темно і тихо. Як і упродовж майже усієї останньої доби.
Скоро щось має статися. Через три години настане новий день. Дата буде невідповідною.
Катрина тремтіла від холоду, але могло бути й гірше. Удень було майже десять градусів тепла, без опадів. Але після заходу сонця температура знизилася, і Катрина почала мерзнути, хоча на ній була зимова білизна і пуховик, який, за твердженням продавця, був "на вісімсот за американською шкалою, а не за європейською, ось як". Продавець говорив щось про тепло, поділене на вагу. Чи про кількість пір’я на одиницю об’єму? Зараз єдине, чого їй хотілося, — це мати куртку, теплішу, ніж на вісімсот. Теплу, як коханий, до якого можна пригорнутися.
У самому будинку поста не було, вони вирішили не ризикувати бути поміченими подорозі всередину або назовні. Навіть під час огляду вони паркувалися далеко від будинку й обережно пересувалися на великій відстані від нього групами не більше двох чоловік, і обов’язково у штатському.
Катрині призначили місце на невеликому пагорбі в лісі Бергскуген, оддалік того місця, де розмістилися бійці "Дельти". Вона знала їхні позиції, але не бачила їх, навіть розглядаючи місця дислокації у бінокль. Але вона знала, що там чотири снайпери, котрі прикривають кожен свою сторону будинку, й одинадцять чоловік, готових кинутися на штурм, і їм буде потрібно не більше восьми секунд, щоб дістатися до будинку.