Він спробував вийняти голову з діри, але вона неначе зменшилася в розмірах і стиснулася навколо його шиї, щоб замурувати його разом із мертвим. Відчуваючи наближення паніки, Харрі просунув пальці між шиєю і нерівним краєм отвору і став відривати від нього шматки. Вивільнив голову.
Кроки стихли.
Серце у нього відчайдушно колотилося, і він почекав, поки воно не заспокоїлося. Потім дістав з кишені запальничку, сунув руку в отвір і запалив її. Він уже збирався просунути голову туди, аж раптом помітив дещо. Поліетиленова фіранка між спальнею і вітальнею. За нею щось було. Силует. За фіранкою хтось стояв і дивився на нього.
Харрі прокашлявся:
— Катрино?
Відповіді не було.
Харрі пошукав поглядом лом, кинутий десь на підлогу, побачив його і спустився вниз із крісла так тихо, як тільки міг. Він поставив ногу на підлогу, і тут знову почув якийсь рух Він зрозумів, що не встигне дотягнутися до лома. Голос був майже веселий:
— Ну от, ми знову зустрілися.
Харрі підняв голову. Оскільки він дивився проти світла, у нього кілька секунд пішло на те, щоб упізнати того, хто стояв перед ним. Він тихо вилаявся про себе. Мозок шукав можливі сценарії розвитку подій у найближчі миті, але не знайшов жодного, зациклившись на питанні: "Дідько, що тепер буде?"
Розділ 29
На плечі у неї висіла сумка. Вона зісковзнула вниз і впала на підлогу із напрочуд важким звуком.
— Що ти тут робиш? — запитав Харрі захриплим голосом і несподівано подумав, що у нього сталося дежав’ю.
І відповідь її прозвучала знайомо:
— Тренувалася в залі для єдиноборств.
— Це не відповідь, Сільє.
— Ні, відповідь, — вимовила Сільє Гравсенг, виставивши вперед стегно. Вона була одягнена в тонку спортивну куртку, чорні легінси й кросівки, а волосся зібрала у хвіст. Дівчина хитро посміхнулася: — Я була в спортзалі і побачила, як ти виходиш з академії. І пішла за тобою.
— Навіщо?
Вона знизала плечима:
— Можливо, для того, щоб дати тобі ще один шанс.
— Який ще шанс?
— Зробити те, що ти хочеш.
— А саме?
— Гадаю, про це не обов’язково говорити вголос, — вона трохи схилила голову до плеча. — Я прочитала це на твоєму обличчі в кабінеті у Крона. Твоє обличчя не можна було назвати безстороннім, Харрі. Ти хочеш мене.
Харрі кивнув на сумку:
— Ці твої тренування — щось подібне до курсів для ніндзя з використанням різної зброї?
Він говорив захриплим голосом, бо в роті у нього пересохло.
Сільє Гравсенг обвела поглядом кімнату:
— Щось на кшталт того… У нас тут навіть ліжко є.
Вона підняла сумку і пройшла повз Харрі, відставивши убік стілець, поклала сумку на ліжко й спробувала відсунути диван, який заважав пройти до ліжка, але той застряг. Сільє нахилилася, вхопилася за спинку дивана і потягла. Харрі дивився на її сідниці, що випиналися з-під куртки, на м’язи напружених стегон. Він почув її тихий стогін:
— Ти що, не допоможеш мені?
Харрі глитнув.
Дідько, дідько.
Він подивився на світлий пучок волосся, що танцював на її спині. На матерію, що врізалася між сідницями. Сільє припинила рухатися й завмерла, неначе щось помітила. Так. Його думки.
— Справді? — прошепотіла вона. — Ти хочеш узяти мене?
Харрі не відповів, тільки відчув наближення ерекції, схожої на запізнілий біль від удару в живіт, який розливався вниз по тілу з точки нижче пояса. У голові в нього завирувало, бульбашки з наростаючим шумом піднімалися вгору й лопалися. Він зробив крок уперед. Спинився.
Сільє злегка повернула голову, але опустила очі в підлогу.
— Чого ти чекаєш? — прошепотіла вона. — Ти хочеш… ти хочеш, щоб я чинила опір?
Харрі глитнув. Він не діяв на автопілоті. Він знав, що робить. І він був таким. Саме таким він і був. І навіть попри те, що він заявив про це собі вголос, він збирався це зробити. Чи ні?
— Так, — почув він власний голос. — Зупини мене.
Дівчина легко зігнулася в попереку, і Харрі подумав: точнісінько як у приматів… Може, й він так запрограмований? Він торкнувся рукою її поперека і відчув спітнілу шкіру під поясом її легінсів. Просунув два пальці під пояс. Залишалося тільки… Сільє трималася однією рукою за спинку дивана, іншою — за сумку. Рука її була у відкритій сумці.
— Я постараюся, — шепотіла вона, — я постараюся…
Харрі глибоко зітхнув і затремтів.
Він помітив порух. Усе сталося так швидко, що він не встиг зреагувати.
— Щось не так? — запитала Ула, прибираючи піджак Мікаеля до шафи.
— А що не так? — відповів він питанням, потираючи обличчя долонями.
— Йди сюди, — сказала Ула, провела його до вітальні, всадовила на диван і стала позаду нього.
Вона поклала долоні на те місце, де шия переходить у плечі, намацала кінчиками пальців середину трапецієвидного м’яза і натиснула. Мікаель голосно застогнав.
— Ну? — вимовила вона.
Він зітхнув:
— Ізабель Скоєн. Вона запропонувала, щоб колишній начальник поліції допомагав нам до закінчення розслідування вбивств поліцейських.
— Ну то й що? Хіба це погано? Ти сам казав, що вам потрібно більше ресурсів.
— На практиці це означає, що він виконуватиме обов’язки начальника поліції, а я — підносити йому каву. Це було б виразом крайньої недовіри, з якою я не міг би змиритися, адже ти розумієш.
— Але ж це тимчасово!
— А потім? Коли справа буде розкрита під його, а не моїм керівництвом? Гадаєш, член міської ради скаже, що тепер не так страшно, і я можу знову зайняти свій пост? Ой!
— Вибач, але в цьому місці м’язи напружені. Спробуй розслабитися, коханий.
— Вона так помщається, ти ж розумієш. Ох уже ці жінки… Ой!
— Ох, я знову торкнулася цього місця?
Мікаель вивернувся з її рук.
— Найжахливіше в тому, що я нічого не можу зробити! Вона — ас в цій грі, а я — новачок. Якби у мене була невелика фора, якби був час знайти союзників, зрозуміти, хто кому чеше спинку…
— Користуйся тими союзниками, що в тебе є, — сказала Ула.
— Усі найважливіші союзники знаходяться на її половині поля, — відповів Мікаель. — Бісові політики! Вони не думають про результати, як ми. У них усе обчислюється голосами виборців, їм важливо, як події виглядають в очах ідіотів, що мають право голосу.
Мікаель схилив голову. Руки її повернулися. Цього разу вони рухалися м’якше. Вона масажувала його, гладила по волоссю. І у той момент, коли він збирався відключитися від усіх думок, вони застопорилися і повернулися до її слів: "Користуйся тими союзниками, що в тебе є".
Харрі був засліплений. Відчувши рух позаду себе, він автоматично випустив Сільє і обернувся. Поліетиленова фіранка була відсунута убік, і в очі йому било світло. Харрі підняв руку, щоб прикрити очі.
— Пробач, — пролунав знайомий голос, і промінь світла опустився вниз. — Прихопила з собою ліхтарик. Ти не думав…
Харрі зі стогоном видихнув:
— Дідько, Катрино, ти мене налякала. Е-е-е… нас.
— А, так, це ж… студентка. Бачила тебе в академії.
— Я пішла з академії, — вимовила Сільє цілком незворушно, ніби знудившись від цієї розмови.
— Он як? І що ви тут.
— Соваємо меблі, — сказав Харрі, шмигнув носом і показав на діру в стелі. — Намагаємося знайти якусь стійкішу підставку.
— Зовні стоїть драбина, — зауважила Катрина.
— Правда? Зараз принесу.
Харрі пройшов повз Катрину і вийшов з вітальні. Хай йому грець…
Драбина була притулена до стіни будинку поряд із відром для фарби.
Коли він повернувся, в кімнаті стояла мертва тиша. Харрі відсунув крісло і встановив алюмінієву драбину прямо під дірою. Ніщо не вказувало на те, що дівчата розмовляли між собою. Вони стояли, склавши руки, із байдужими обличчями.
— А чим це так смердить? — запитала Катрина.
— Дай ліхтарик, — попросив Харрі, узяв його і виліз на драбину.