— Усередині тільки один ліфт! — вигукував Фалькейд. — Другий і третій поїдуть ним. Четвертий, п’ятий і шостий візьмуть головні сходи, сьомий і восьмий — пожежні сходи. Холе, ми з тобою прикриваємо зовнішній простір на випадок, якщо він вистрибне з вікна.
— У мене немає зброї, — сказав Харрі.
— Ось, — відповів Фалькейд, передаючи назад "Глок-17".
Харрі узяв його, відчув солідну вагу, баланс.
Він ніколи не розумів фанатів зброї, як не розумів фанатів автомобілів чи людей, що будували домівки, відповідно до своєї аудіосистеми. Але він ніколи й не відчував особливого небажання потримати в руках зброю. До останнього року. Харрі згадав той день, коли востаннє тримав у руках зброю. Згадав "Одесу" в шафі, але викинув ці думки з голови.
— Ми на місці, — сказав Фалькейд.
Вони зупинилися на маленькій жвавій вуличці, перед ворітьми розкішної на вигляд чотириповерхової цегляної будівлі, як дві краплі води схожої на інші будинки в цьому районі. Харрі знав, що в деяких живуть старі грошові мішки, в інших — нові грошові мішки, які хочуть здаватися старими, а в інших розташовуються посольства, посольське житло, рекламні агентства, звукозаписувальні компанії і невеликі пароплавства. Тільки скромна мідна табличка на воротях вказувала на те, що вони прибули за призначенням.
Фалькейд підняв руку з годинником.
— Зв’язок по рації, — сказав він.
Бійці по черзі назвали свої номери — ті, що були Намальовані білим на їхніх касках, а потім натягнули на очі шапки з прорізами для очей. Вони затягували ремені своїх автоматів МР5.
— Зворотний відлік від п’яти, і заходимо. П’ять, чотири…
Харрі не знав, чи відчуває він свій власний або чужий адреналін, але у нього був яскраво виражений смак і запах, гіркий, солоний, як пістон від іграшкового пістолета, що вистрелив.
Двері відчинилися, і Харрі побачив, як чорні спини біжать через ворота і долають десять метрів, що відділяють їх від вхідних дверей, а потім зникають усередині будівлі.
Услід за ними Харрі вибрався з машини, поправляючи на собі куленепробивний жилет. Шкіра під ним була вже мокрою від поту. Фалькейд зліз із переднього пасажирського сидіння, заздалегідь вийнявши ключі із запалення. Харрі непевно пам’ятав випадок, коли об’єкти бліц-облави втекли від поліції на поліцейській машині, в якій лишилися ключі. Харрі простягнув "Глок" Фалькейду:
— У мене немає дозволу на носіння вогнепальної зброї.
— Видаю тобі тимчасовий дозвіл, — сказав Фалькейд. — Ситуація того потребує. Поліцейська інструкція, параграф такий-то. Напевно.
Харрі зарядив пістолет і пішов по гравієвій доріжці, коли назустріч ньому з будівлі вибіг молодик із кривою шиєю, як у пелікана. Борлак його ходив туди-сюди, наче він щось їв. Харрі помітив, що ім’я на табличці на лацкані його чорного піджака відповідає імені портьє, з яким Харрі розмовляв по телефону. Портьє не знав, чи знаходиться постоялець у номері чи взагалі у готелі, але обіцяв перевірити. Харрі суворо-пресуворо велів йому не робити цього, а просто продовжувати працювати, як ні в чому ні бувало, і зберігати спокій, бо тоді ні він, ні хтось інший не постраждає. Побачивши семеро одягнених у чорне й озброєних до зубів мужиків, вказівку щодо збереження спокою, звичайно, виконати було складно.
— Я віддав їм майстер-ключ, — вимовив портьє з помітним східноєвропейським акцентом. — Вони сказали, щоб я йшов на вулицю і…
— Станьте за нашою машиною, — прошепотів Фалькейд, вказуючи великим пальцем за спину.
Харрі одійшов від них. Тримаючи пістолет перед собою, він обігнув будинок і опинився в тінистому яблуневому саду, що тягнувся до огорожі сусідньої ділянки. Літній чоловік, що сидів на терасі з "Дейлі телеграф" у руках, опустив газету й подивився на нього поверх окулярів. Харрі показав напис великими літерами "ПОЛІЦІЯ" на жилеті, притиснув указівний палець до губ, отримав у відповідь короткий кивок і зосередився на вікнах четвертого поверху. Портьє пояснив їм, де знаходиться кімната ймовірного білоруса, сказав, що до неї веде один коридор, який закінчується тупиком, і що вікна номера виходять у сад.
Харрі поправив навушник і став чекати.
Через кілька секунд почалося. Пролунав глухий удар від розриву шокової гранати в зачиненому приміщенні, а слідом за ним — дзенькіт шибок.
Харрі знав, що тиск повітря зробить на тих, що знаходяться у приміщенні, тільки один ефект — вони на якийсь час оглухнуть. Але вибух у поєднанні зі сліпучим світлом і раптовим штурмом у перші три секунди вводить у ступор навіть підготовлених людей. А "Дельті" більше трьох секунд і не знадобиться.
Харрі чекав. І ось у навушнику пролунав приглушений голос. Повідомлення було очікуване:
— Кімната чотириста шість під контролем. Порожньо.
А ось продовження змусило Харрі вилаятися вголос:
— Схоже, він побував тут і забрав свої речі.
Коли прибули Катрина й Бйорн, Харрі стояв, склавши руки на грудях, у коридорі перед 406-м номером.
— Схибили? — запитала Катрина.
— Не встигли, — відповів Харрі, хитаючи головою.
Слідом за Харрі вони увійшли до готельного номера.
— Він поїхав прямо сюди, узяв усе своє майно і виїхав.
— Усе? — запитав Бйорн.
— Усе, за винятком двох використаних ватних паличок і двох трамвайних квитків у відрі для сміття. Плюс корінець квитка на футбольний матч, який, здається, ми виграли.
— Ми? — запитав Бйорн, оглядаючи стандартний в усіх відношеннях готельний номер. — Ти маєш на увазі "Волеренгу"?
— Збірну. Матч проти Словенії, як тут написано.
— Наші виграли, — підтвердив Бйорн. — Я пам’ятаю тільки через те, що була нічия і Рісе…
— Ти б і так запам’ятав, людино дощу. Ти…
— Гей!
Вони обернулися до Харрі, який роздивлявся корінець квитка.
— Ти можеш згадати, що тоді сталося, Бйорне?
— Що?
— Куди тебе викликали?
Бйорн Гольм почухав бакенбарди:
— Значить, так, був ранній вечір…
— Можеш не продовжувати, — перервав його Харрі. — Це було вбивство Ерленда Веннесли в Марідалені.
— Он як?
— Воно сталося того ж вечора, коли наша збірна грала на стадіоні "Уллевол". Дата написана на квитку. Сьома година.
— Ой! — зойкнула Катрина.
У Бйорна Гольма на обличчі з’явився страдницький вираз.
— Тільки не кажи цього, Харрі. Будь ласка, не кажи, що Валентин Єртсен був на цьому матчі. Якщо це так…
— …то він не може бути вбивцею, — закінчила за нього Катрина. — А нам же дуже хочеться, щоб він ним був, Харрі. Тож скажи тепер що-небудь, що по-справжньому надихне нас.
— Гаразд, — відповів Харрі. — Чому цей квиток не валявся у сміттєвому кошику разом із ватними паличками і трамвайними квитками? Чому він залишив його на столі, коли прибирав з нього усе інше? Поклав його саме на те місце, де ми його напевно знайдемо.
— Він створює собі алібі, — сказала Катрина.
— Він залишив нам цей квиток, щоб ми стояли ось так, як оце зараз, — продовжив Харрі. — Щоб нас несподівано здолали сумніви, щоб нас паралізувало. Але це просто уривок квитка, і він не доводить, що Валентин був на матчі. Навпаки, в очі кидається не лише те, що він буцімто був на футбольному матчі, в місці, де ніхто не запам’ятає конкретну людину, але й те, що він із нез’ясованих причин зберіг свій квиток.
— На квитку є номер місця, — сказала Катрина. — Можливо ті, що сиділи обабіч і ззаду згадають, хто на нім сидів, і чи не було воно порожнє. Я можу пошукати за номером місце, може, й знайду.