— Інгрід?
Немає відповіді.
— Інгрід?
Тиша.
З цим можна почекати. Він знову заплющив очі.
— Що?
Він відчув, як вона обернулася до нього обличчям.
— Нічого, — пробурмотів він. — Просто… Ця справа…
— Скажи, що ти не хочеш.
— Хтось повинен це зробити, — прозвучала знічено.
— Кращого за тебе їм нікого не знайти.
Столе розплющив очі, подивився на неї, погладив по теплій круглій щоці. Іноді — ні, більше, ніж іноді, — на світі не було людини, кращої за неї.
Столе Буне заплющив очі. І він прийшов. Сон. Свідомість відключилася. І почалися справжні жахіття.
Розділ 36
Мокрі дахи вілл виблискували в променях уранішнього сонця після короткого проливного дощу.
Мікаель Бельман натиснув на кнопку дзвінка й огледівся по сторонах.
Доглянутий садок. Для створення таких садків є час тільки у пенсіонерів.
Двері відчинилися.
— Мікаелю! Радий тебе бачити!
Він постарів. Гострий погляд тих самих блакитних очей, тільки постарілих.
— Заходь.
Мікаель витер мокрі черевики об килимок і увійшов до будинку. У нім стояв якийсь запах, знайомий Мікаелю з дитинства, але зараз він не міг виділити його й визначити.
Вони влаштувалися у вітальні.
— Ти сам, — сказав Мікаель.
— Моя старенька у старшого. Їм знадобилася допомога бабусі, а її й просити не треба, — він широко посміхнувся. — Насправді я збирався зв’язатися з тобою. Міська рада ще не прийняла остаточного рішення, але ми обоє знаємо, чого вони хочуть. І тому було б добре, якби ми якомога раніше сіли й поговорили про те, як нам бути. Розподілити обов’язки й усе інше.
— Так, — сказав Мікаель. — Може, каву зробиш?
— Прошу? — кошлаті брови піднялися високо на лобі літнього чоловіка.
— Якщо ми збираємося поговорити, то чашка кави не завадить.
Чоловік уважно вивчив обличчя Мікаеля.
— Так-так, звичайно. Пішли, ми можемо посидіти в кухні.
Мікаель пройшов за ним. Він ішов повз низку розставлених по столах і полицях сімейних фотографій, які нагадали йому барикади на пляжах у день "X", непотрібні військові загородження від вторгнення ззовні.
Кухня була осучаснена наполовину і без ентузіазму, неначе являла собою компроміс між твердою думкою невістки про мінімальні вимоги до устаткування кухні й первинним бажанням хазяїв будинку замінити холодильник, що вийшов з ладу.
Поки літній чоловік діставав з верхньої шафки з дверцями матового скла пакет меленої кави, знімав гумку і відміряв каву жовтою мірною ложкою, Мікаель Бельман всівся, дістав МРЗ-плеєр і натиснув на кнопку "Програти". Голос Трульса з нотками металу звучав слабо: "І хоча у нас є підстави підозрювати, що ця жінка — повія, ваш син цілком міг позичити кому-небудь свою машину, фотографії водія у нас немає".
Голос колишнього начальника поліції лунав неначе здалека, але ніяких сторонніх шумів на запису не було, тому слова було легко розібрати: "У такому разі у вас і справи немає. Ні, можете забути про це".
Мікаель побачив, як кава сиплеться з мірної ложки. Літній чоловік здригнувся, випростався й застиг, немов йому в поперек тільки що ткнули ствол пістолета.
Голос Трульса: "Дякую, ми зробимо так, як ви радите".
"Берентзен з Оргкрима, правильно?"
"Так точно".
"Спасибі, Берентзене. Ви добре попрацювали".
Мікаель зупинив запис.
Літній чоловік повільно обернувся. Обличчя його зблідло. Блідий, як труп, подумав Мікаель Бельман. І справді, цей колір найбільше підходить небіжчикам. Губи літнього чоловіка заворушилися.
— Ти хочеш запитати, — сказав Мікаель Бельман, — що це таке? Відповідь така: це начальник поліції, що пішов у відставку, чинить тиск на слідство з метою завадити тому, щоб його син потрапив під слідство і зазнав законного переслідування, як усі інші громадяни цієї країни.
Голос літнього чоловіка прозвучав, як вітер у пустелі:
— Його там навіть не було! Я поговорив із Сондре. Його машина з травня знаходиться в автомайстерні, бо згорів двигун. Він не міг бути там!
— Шкода… — сказав Мікаель. — Преса і міська рада дізнаються, як ти намагався вплинути на поліцейського. Адже це навіть не було потрібно для того, щоб урятувати твого сина.
— Не існує ніякої фотографії цього автомобіля і тієї повії, хіба ні?
— Більше не існує. Ти ж велів її знищити. І хто знає, може, вона була зроблена раніше травня? — Мікаель посміхнувся. Не хотів цього робити, але не зміг утриматися.
На щоки літнього чоловіка повернулися барви, а разом з ними повернувся і низький голос.
— Ти ж не думаєш, що це зійде тобі з рук, Бельмане?
— Ну, не знаю. Я тільки знаю, що голова міської ради не захоче, щоб обов’язки начальника поліції виконувала корумпована людина, провину якої легко довести.
— Чого ти хочеш, Бельмане?
— Краще поцікався у себе самого, чого хочеш ти. Спокійного мирного життя з репутацією хорошого чесного поліцейського? Так? І ти зрозумієш, що ми не такі вже й різні, бо я хочу того ж таки. Я хочу робити свою роботу начальника поліції спокійно і мирно, я хочу розкрити справи про вбивство поліцейських без перешкод з боку члена міської ради, а потім я хочу заробити репутацію хорошого поліцейського. І як же нам обом досягти своїх цілей?
Бельман почекав трохи, щоб переконатися, що його співрозмовник зібрався і знову був у змозі стежити за його думкою.
— Я хочу, щоб ти сказав міській раді, що уважно вивчив справу, і професіоналізм тих, хто працював над нею, справив на тебе таке сприятливе враження, що ти не бачиш жодного сенсу втручатися в хід слідства і брати на себе керівництво ним. Бо ти, навпаки, вважаєш, що це зменшить перспективи розкриття справи. Що ти повинен порушити питання, наскільки правильно член міської ради, що відповідає за соціальну політику, оцінила ситуацію. Адже вона зобов’язана знати, що поліцейську роботу слід вести методично і з прицілом на далеку перспективу. І що тобі здається, вона запанікувала, бо, звичайно, усі ми знаходимося під тиском через цю справу, але вимоги слід пред’являти як до політичних, так і до професійних керівників, і не варто втрачати голову в ситуації, коли вона потрібна як ніколи. Голова тобто. Отже, ти наполягаєш на тому, щоб діючий начальник поліції продовжував свою роботу без жодного втручання, оскільки саме це принесе найкращі результати, і ти, таким чином, береш самовідвід.
Бельман вийняв із внутрішньої кишені конверт і кинув його через стіл.
— Це був короткий виклад того, що написано в листі, адресованому особисто голові міської ради. Можеш просто підписати й відправити. Як бачиш, на нього вже навіть марка наклеєна. До речі, ти отримаєш у своє повне розпорядження цей МРЗ-плеєр після того, як я отримаю задовільну відповідь від голови міської ради про прийняте рішення. — Бельман кивнув на чайник: — Ну як, кава буде?
Харрі сьорбнув кави і подивився на своє місто.
Їдальня Поліцейського управління знаходилася на останньому поверсі й виходила вікнами на район Екеберг, фіорд і новий міський квартал, що зводився у Бйорвіку. Але Харрі дивився передусім на старі пам’ятки. Скільки разів він сидів тут в обідню перерву і намагався поглянути на свої справи під іншим кутом, іншими очима, побачити їх в іншій перспективі, тоді як усередині нього наростало бажання покурити і випити, і він говорив сам собі, що не вийде покурити на терасу доти, аж поки не придумає хоч би одну пристойну гіпотезу.
Йому здалося, що він сумує за тими днями.
Одна гіпотеза. Не просто химерна думка, а прив’язана до того, що можна перевірити, випробувати на практиці.
Він підняв чашку з кавою і знову опустив її на стіл. Чергового ковтка не буде, поки мозок за що-небудь не зачепиться. Мотив. Вони так давно б’ються головою об стіну, що, напевно, вже пора пошукати інший мотив. Пошукати там, де є світло.