— Я забороняю тобі зустрічати мене, — сказала Ракель. — Тепер у тебе є справи куди важливіші. А я саме хотіла запитати: може, мені залишитися на ці вихідні тут? Щоб не заважати тобі.
— Не заважати в чому?
— Не заважати бути поліцейським, Холе. Приємно, коли ти робиш вигляд, що я тобі не заважаю, але нам обом прекрасно відомо, в якому стані ти перебуваєш, коли занурюєшся у розслідування.
— Я хочу, щоб ти була тут. Але якщо ти не хочеш…
— Я хочу бути з тобою увесь час, Харрі. Я хочу сидіти верхи на тобі, щоб ти нікуди не міг піти, ось чого я хочу. Але мені здається, що того Харрі, разом з яким я хочу бути, зараз немає удома.
— Мені подобається, коли ти сидиш верхи на мені. І я нікуди не піду.
— Саме так. Ми нікуди не підемо. І в нашому розпорядженні буде увесь час світу, добре?
— Добре.
— Чудово.
— Ти впевнена? Ну, якщо моє бурчання приносить тобі радість, я із задоволенням ще побурчу.
Її сміх.
— Як Олег?
Вона розповіла. Пару разів він усміхнувся. Принаймні один раз посміявся.
— Зараз я мушу раз’єднатися, — сказав Харрі, дійшовши до дверей ресторану "Шрьодер".
— Так? А що у тебе за зустріч?
— Ракель…
— Я знаю, що не повинна запитувати, просто тут так нудно… Слухай!
— Що?
— Ти мене любиш?
— Я люблю тебе.
— Я чую шум руху, значить, ти знаходишся в громадському місці і вголос говориш, що мене любиш?
— Так.
— Люди обертаються?
— Я не дивився.
— Напевно, буде виглядати дитинно, якщо я попрошу тебе зробити це ще раз?
— Так.
Знову сміх. Господи, він зробить що завгодно, тільки щоб мати можливість її чути.
— Ну і?
— Я люблю тебе, Ракель Фауке.
— А я люблю тебе, Харрі Холе. Подзвоню завтра.
— Привіт Олегу.
Вони закінчили розмову, Харрі відчинив двері та увійшов.
Сільє Гравсенг наодинці сиділа біля вікна в глибині приміщення. Стіл, за яким вона влаштувалася, колись був постійним місцем Харрі. Її червона спідниця і червона блуза на тлі великих старих столичних пейзажів, що висіли на стіні позаду, здавалися плямами крові. А рот її був ще червоніший.
Харрі всівся навпроти неї.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт, — кивнула вона.
Розділ 38
— Дякую, що так швидко прийшла, — сказав Харрі.
— Я прийшла півгодини тому, — сказала Сільє, кивнувши на порожній келих на столі.
— Невже я… — почав Харрі, подивившись на годинник.
— Та ні. Просто не могла більше чекати.
— Харрі?
Він підняв очі:
— Привіт, Ніно. Сьогодні нічого не потрібно.
Офіціантка зникла.
— Квапишся? — запитала Сільє.
Вона сиділа з прямою спиною, склавши голі руки під убраними в червоне грудьми. Груди її опинилися в рамочці з голої шкіри. Обличчя Сільє увесь час міняло вираз і з ляльково-гарного перетворювалося на щось інше, на щось майже страшне. Єдине, що залишалося незмінним, — ця напруга в погляді. У Харрі було відчуття, що, маючи такий погляд, можна помітити щонайменшу зміну в настрої і почуттях. І що сам він сліпий. Адже він бачив тільки напругу і нічого більше. Бажання чогось, йому незрозумілого. Тому що вона хотіла не лише цього, не однієї ночі, однієї години, десяти хвилин статевого акту, що імітує насильство. Усе було не так просто.
— Я хотів поговорити з тобою з тієї причини, що ти чергувала в Державній лікарні.
— Я вже розмовляла про це зі слідчою групою.
— Про що?
— Чи говорив мені що-небудь Антон Міттет перед тим, як його вбили. Чи не сварився він із ким-небудь, чи не було у нього зв’язку з ким-небудь зі співробітників лікарні. Але я і їм сказала, що це не було окремо взятим убивством якогось ревнивого чоловіка, це робота ката поліцейських. Адже це так, правда? Я багато читала про серійні вбивства, ти б помітив це на своїх заняттях, коли ми дійшли б до цього.
— Немає ніяких занять про серійні вбивства, Сільє. Я хотів запитати, чи бачила ти, як хто-небудь входив і виходив з палати, поки ти там сиділа, чи було що-небудь, що виходило за рамки встановлених правил, що змусило тебе здивуватися, коротше кажучи?
— …чого там не повинно було бути? — Вона посміхнулася. Білі молоді зуби. Два з них нерівні. — Це з твого заняття.
Спина прогнулася більше, ніж потрібно.
— Ну?
— Ти думаєш, що пацієнта вбили і що Міттет до цього причетний?
Сільє схилила голову набік, трохи підвела складені під грудьми руки, і Харрі подумав про те, чи вона робить вигляд, чи насправді така упевнена в собі. Або ж просто вона — людина з психічними порушеннями і намагається імітувати поведінку, яка здається їй нормальною в цій ситуації, але весь час трохи промахується.
— Авжеж, ти так думаєш, — сказала вона. — І ти думаєш, що Міттета потім прибрали, оскільки він надто багато знав. І що вбивця замаскував його вбивство під убивство поліцейських.
— Ні, — заперечив Харрі. — Якби його убили такі люди, труп його втопили б у морі, заздалегідь набивши кишені чим-небудь важким. Я прошу тебе гарненько подумати, Сільє. Зосередься.
Вона зробила глибокий вдих, і Харрі не став дивитися на її підняті груди. Вона спробувала упіймати його погляд, але він уникнув цього, нахиливши голову, щоб почухати шию. Він чекав.
— Ні, нічого такого не було, — нарешті вимовила Сільє. — Усе йшло однаково. Приходив новий анестезіолог, але він з’являвся тільки раз або двічі, а потім зник.
— Добре, — сказав Харрі, засовуючи руку в кишеню піджака. — А як щодо того, хто ліворуч?
Він поклав на стіл перед нею роздруковану фотографію. Він виявив її в Мережі, в картинках Google. На ній був зображений молодий Трульс Бернтсен зліва від Мікаеля Бельмана на тлі поліцейського відділку району Стовнер.
Сільє вивчила фотографію:
— Ні, цього я в лікарні не бачила. А ось того, що справа…
— Ти його там бачила? — перервав її Харрі.
— Ні-ні, я просто хотіла запитати, чи не…
— Так, це начальник поліції, — сказав Харрі й хотів було забрати у неї фотографію, але Сільє накрила своєю долонею його руку.
— Харрі?
Він відчув тепло її м’якої долоні на своїй руці. Зачекав.
— Я раніше бачила їх. Разом. Як звуть другого?
— Трульс Бернтсен. Де?
— У тирі в Екерні, не так давно.
— Спасибі, — сказав Харрі, присовуючи до себе фотографію. — Тоді більше не відніматиму в тебе час.
— А ось щодо того, аби у мене було багато часу, ти подбав сам, Харрі.
Він не відповів.
Сільє розсміялася і нахилилася вперед.
— Ти ж не лише для цього попросив мене прийти? — світло від лампи на столі танцювало в її очах. — Знаєш, яка дика думка прийшла мені в голову, Харрі? Що ти вигнав мене з академії, бо тоді можеш бути зі мною, не маючи проблем з начальством. Так чому ж ти не говориш мені, чого хочеш насправді?
— Те, чого я хотів насправді, Сільє…
— Як жаль, що під час нашої останньої зустрічі з’явилася твоя колега, якраз коли ми…
— …це поговорити з тобою про лікарню.
— Я живу на вулиці Жозефіни, але ти напевно вже знайшов мою адресу в Інтернеті.
— …і сказати, що тоді я вчинив жахливу помилку, промашку, що я…
— Звідси пішки одинадцять хвилин двадцять три секунди. Точно. Я засікла час, коли йшла сюди.
— …не можу. Не хочу. Бо я…
— Ну то ми… — Вона почала підводитися.
— …навесні одружуюся.
Сільє плюхнулася знову на стілець і втупилася в Харрі.
— Ти… одружуєшся? — Голос її був ледве чутний в шумному приміщенні.
— Так, — відповів Харрі.
Зіниці її звузилися. Як морська зірка, в яку увіткнули голку, подумав Харрі.