— Ви, військові, весь час прагнете до вбивства. І вам байдужі наслідки вашої війни. А як же діти? Як же жінки, які залишилися на лінії вогню? Невже потрібно штурмувати місто, не рахуючись з жертвами простих людей?
— Це війна, у неї свої закони.
— Я впевнена, що завжди можна сісти за стіл переговорів, якось спробувати вирішити все мирним шляхом.
— Запам’ятай, доню, найхибніший шлях у будь-якому протистоянні — умиротворення агресора. Це не тільки не допомагає, а ще й провокує ворога на більшу агресію. Бо він це сприймає як слабкість.
Сама ця фраза врізалася їй у пам’ять, і подальшу розмову вона забула. Тому що побачене нею навкруги перекрило за масштабом будь-які слова. Її серце аж розривалося від болю, жалю та осмисленням неможливості допомогти всім та одразу.
Вони приїхали на місце, віддали гуманітарку. Будівельник зостався лагодити електрику, афганець пішов збирати людей, медик кинувся по хатах з інвалідами. Вони з Хлопцем забрали трьох людей, які чекали з речами. Відвезли їх на нейтральну територію та швидко повернулися в місто.
Вона сиділа поруч з Хлопцем і дивилася в карту. Вулиця Леніна — центральна вулиця з кумедними табличками на будинках. Покинуте місто, вороже й небезпечне.
Потім почалося суцільне жахіття. Машину підкинуло. Хлопець щось кричав, намагався затулити її від скла, що летіло в обличчя. А згодом вона почула їхні голоси та відчула в повітрі ядучий запах диму. То догорала на узбіччі їхня машина. Їй на голову наділи мішок і кинули зв’язану на підлогу мікроавтобуса. Поруч з нею лежав Хлопець.
— Куди нас везуть? — пошепки запитала вона.
— Не розмовляй, я не знаю, — відповів Хлопець теж пошепки. — У них зброя і це не наші.
— Як не наші?!
— Заспокойся, головне — це вижити, чуєш?
— Так, — вже схлипуючи, відповіла вона.
А потім раптом всередині неї прокинулася інша людина, не здатна спокійно плисти за течією, готова до боротьби за себе і своє життя. Дівчина намагалася звільнити руки від скотчу. Потім почала кататися по підлозі і кричати. Вона волала, може, годину, може, більше, аж поки мікроавтобус кілька разів добряче хитнуло з боку в бік на вибоїні. Вона перекотилася до Хлопця, потім знову у зворотний бік і вдарилася головою об якусь металеву деталь. Машина зупинилася, дверці з характерним звуком від’їхали убік. Чиїсь чіпкі руки схопили її за одяг і потягли з мікроавтобуса. Вона кричала, кликала його. Він щось кричав їм, вимагав відпустити її. Потім вона почула коротку автоматну чергу. І шиплячі слова десь вдалині.
— Рипнешся, вб’ю обох. Зрозумів?
— Зрозумів, — холодним байдужим тоном відказав Хлопець.
— Пішов зі мною.
З її голови зняли мішок. Світло засліпило, але вона чітко бачила, як Хлопець іде до якогось сараю. Не обертаючись, не пручаючись, без мішка на голові, з розв’язаними руками, з покірністю теляти.
Він здався! Він зрадив її, їхнє кохання, все, що було в їхньому житті!
Вона не пам’ятала, що було далі. Точніше, вона намагалася забути все, що з нею робили наступні кілька годин, а може — й цілу вічність.
Вона питала Бога: за що? За що він так покарав її та чому не дав померти?
Весь цей час їхнього полону Хлопець не відходив від неї ні на крок. Він постійно шепотів слова про життя та любов, але вона не могла його пробачити. Образа і ненависть до нього палили душу з середини. І це було набагато болючіше за рани на тілі. Тому вона замовкла, закрилася. Цей світ занадто жорстокий, щоби перейматися його болем, вистачає власного.
Хлопець пішов глянути на непритомну жінку, яка без жодного руху лежала на землі. Поворушив її за плече. Жодної реакції. Він з острахом подивився на Дівчину та вперся поглядом в її блакитні очі. Вони дивилися один на одного, потім вона встала, підійшла до Жінки, зняла з себе куртку та прикрила оголені та вже посинілі від холоду ноги чергової жертви полону. Без жодного слова Дівчина повернулася до свого кутка й сіла, так само вперши гостре підборіддя в коліна.
До Жінки підповз Місцевий. Він почав трусити її за плечі, потім досить гучно дав кілька ляпасів по обличчі. Жінка нажахано розплющила очі й почала волати, немов поранена кішка. Вона з силою відштовхнула ногами нахиленого над нею Місцевого. Той від удару відлетів на кілька метрів і загорлав:
— Та йди до біса, чуєш, гей ти! Через тебе все, стара суко!
Жінка ошаленіло розглядалася навкруги. Аж раптом почула протяжний стогін. Поранений знову прийшов до тями й уже просто волав про допомогу. Всі байдуже лишалися по своїх місцях. Жінка також сіла на підлогу й заплакала. За нею почала ридати Дівчина. Не витримавши чергового крику, Жінка схопилася на ноги і, затуливши руками вуха, загукала: