— Та допоможіть же йому!
Журналіст мовчки встав та рішуче підійшов до Пораненого. Він вчепився руками в обпалене горло й почав душити солдата, який все ніяк не міг відійти в інший світ. Журналіст душив його з усієї сили. Поранений хрипів, але не вмирав. Він ще кілька разів сіпнувся й розплющив очі. Журналіст перелякано відсахнувся й огидливо витер долоні.
Місцевий зверхньо глянув на Журналіста:
— Що, знову не вийшло, як гадалося?
— Замовкни, падло.
— Я-то замовкну, а він буде далі скавчати. Реально справу робити, то тобі не з ящика патякати. Для реальних справ сила потрібна.
— Вгамуйтеся усі! — несподівано гаркнув Хлопець.
Від звуку його голосу Дівчина здригнулася, а Жінка немов отямилася від трансу й на тремтячих ногах підійшла до Пораненого:
— Дайте води! Є тут вода?
— Тримай? — подав їй бляшанку з талою водою Хлопець.
— Випий трішечки, пий, мій хороший, — намагалася залити воду у зліплені губи Пораненого Жінка.
— Не старайся. Він не може пити, — холодно зауважив Хлопець і, повернувшись до Дівчини, зняв з себе куртку та вкрив їй ноги. Дівчина не відштовхнула його, але й не дозволила обняти, обережно відсунувшись. Вона з-під лоба спостерігала за Жінкою.
Проте Жінка не здавалася. Вона по краплі заливала воду в рот Пораненого. Вода скочувалась додолу й ніяк не потрапляла до рота.
— Будь ласка, трішечки, випий, ріднесенький — жалібно прошепотіла Жінка.
Поранений щось промукав у відповідь та блимнув очима.
Тоді вона намацала на долівці соломину й через неї спробувала перелити воду.
Кілька крапель впали на обпечені губи, і Поранений знову застогнав від болю. Жінка гірко заридала від цілковитого безсилля.
8
Коли Сухий повернувся до їхнього з Хіміком лігва, той сидів у костюмі, білій сорочці та модному пальті до колін. На шиї — чорна краватка. Хімік голився ножем, сидячи перед уламком дзеркала. Сухий навіть не одразу впізнав його — сиве волосся було вимите та ретельно зачесане назад, очі дивилися сумно, проте суворо, як у справжнього мафіозі. Біля дзеркала мерехтіло кілька свічок, у повітрі відчувався стійкий запах парфумів.
Сухий голосно зареготав, через що рука Хіміка схибила й на підборідді виступила крапля крові.
— Ти що — помирати зібрався?
— З чого ти це взяв? — байдуже відповів Хімік, вправно заліплюючи поріз послиненим шматочком туалетного паперу.
— Прикид у тебе, як у небіжчика. Наче мій дід у труні.
Хімік хижо зиркнув на нього, обтер обличчя рушником і прибрав дзеркальце зі столу. Сухий присів у куток, де вони скидали речі своїх «постояльців». Він давно збирався перебрати ті скарби, але все руки не доходили. Зараз саме слушний час, базу от-от ліквідують, може, в клумаках є щось цінне — не пропадати ж добру.
У запиленому картонному ящику він знайшов щось блискуче та потягнув на себе. То було церковне кадило. Він з байдужістю відкинув його додолу й понишпорив ще. Під руки попалося щось важке. Сухий витягнув досить масивну дошку, вкриту сухою багнюкою.
— Слухай, ось ти дітей у школі вчив? — стираючи бруд рукавом, спитав Хіміка Сухий.
— Ну...
— А що ти їм говорив — Бог є, немає? Сам ти в бога віриш?
— Невіруючих немає — одні вірять, що є, інші вірять, що ні.
Сухий роздивлявся лик Господній, який проступив крізь бруд. Хімік з осудом подивився на Сухого. Той відчув погляд і презирливо мовив:
— І чого ти весь час мутиш? Я собі думаю, що бога немає, і, знаєш, так шкода, що його немає. Якби був — можна було би покаятися, і він би мені все простив. А так — можна творити все, що завгодно.
— Віддай, нехристе, — відповів Хімік та, вирвавши з рук Сухого ікону, поставив її на одну з полиць, де вони тримали патрони.
Сухий невдоволено хмикнув, але без зайвих слів продовжив роздивлятися мотлох у коробках. В одній сумці знайшов жіночі речі та пару туфель на високих підборах, у картатій торбі — дитячі іграшки й памперси. У маленькому чемодані лежали різні папери, документи з печатками та фотографії. Світлини з дітьми він одразу кинув у вогонь. Дитячі усмішки на знімках завжди здіймали в його серці хвилю люті.
Власне дитинство Сухий не любив згадувати. Тісна кімната на другому поверсі панельного будинку, дах якого постійно протікав, пожовклі від часу й цигаркового диму шпалери у жлобські трояндочки, покрита цвіллю стеля у ванній, де завжди на мотузках сохла білизна, полірований сервант з кришталевим посудом і шухлядою, що завжди вивалювалася при висуванні. У ній лежали цінні документи і старі фотографії, якісь листи. Мати не дозволяла йому чіпати її, але він на те не зважав. Шухляда випадала з гуркотом, і щоб вставити її — потрібно було бути дорослим і сильним. А Сухий був маленьким і хворобливим, тому щоразу, отримавши запотиличника за чергову спробу дослідити вміст шухляди, ховався у своє дитяче ліжко з пропісяним матрацом. Лягти в повний зріст у ньому йому не вдавалося, бо туди матір накладала всі його іграшки, непрасовану білизну, а на стінки ліжечка зазвичай вішала сушитися вогкі рушники. Мати лише зрідка брала його на руки. У неї завжди знаходилися набагато важливіші справи: прання, прибирання, готування й робота. Мати весь час кричала, гнівалася і жбурляла розкидані Сухим іграшки назад у ліжечко. Проте він уперто їх розкидав, намагаючись привернути її увагу. А ще в його дитинстві був вітчим. Високий кремезний мужик, лисий і завжди неголений. Сухий знав, що в них з матір’ю любов, а він їм заважає.