І що тепер... Полон. Принизливий, безглуздий полон. І вона сидить у кутку понівечена й розбита. Як його мрія про щастя, як їхнє кохання. Чи любила вона його? Зараз це вже не важливо. Він пробачив їй усе. Він пробачив усіх. Коли любиш, потрібно вміти прощати.
2
Хімік і Сухий сиділи на просторому ґанку біля частини сараю, де вони облаштували собі житлову кімнату. Колись у цих ангарах зберігали техніку. Тепер вони тут були головними. «База відпочинку» — так називали їхній об’єкт керівники. Вони ж призначили Сухого старшим на об’єкті, а Хіміка вважали за «ботана» і дали в підручні. Хімік лютився, що малограмотний Сухий був старшим за чином, ніж він, людина з вищою освітою і величезним досвідом викладацької роботи. Утім, начальству, як завше, видніше, тож він, скрегочучи зубами, дотримувався субординації.
Щоб довести собі свою перевагу, Хімік щодня старанно чистив берці. Він ненавидів брудне взуття. Вважав бруд на взутті — першою ознакою бидла. А вже неголена пика чи брудні нігті доводили Хіміка до сказу. Ніколи він не дозволяв собі опуститися, завжди вимагав від своїх учнів чистоти й охайності. Навіть тут, у цьому сараї, де відгонить трупами і смердить лайном, він прагнув залишатися людиною. Тому що людина — це той, хто миє руки перед їдою і голить пику. Сухого людиною він уже не вважав.
— Слухай, а що ти робитимеш, коли все це скінчиться?
Сухий глипнув на Хіміка тупими очима жуйної тварини.
— Тобто? Що — це?
— Гаразд, нічого, забудь.
— Хіміку, якийсь ти каламутний зробився: запитав щось недолуге, сам собі відповів, сам на себе психонув. Нерви не витримують? А втім, я спершу теж казився. А потім дійшло — у кожного своя робота, та й заспокоївся.
— То й яка ж у тебе робота?
— Нагнути когось! І застромити до самісінького корінця!
— Так, важка робота.
— За ті гроші, які ми отримуємо, можна й підробіток додому взяти! Слухай, я тебе давно спитати хочу, нащо ти їх постійно чистиш? Бруду боїшся?
— Тебе не стосується! Хочу і чищу.
Сухий прилагодив саморобну годівницю для птахів на одну з дощок навісу. Потім дістав з кишені скибку хліба й покришив її. Хай птахи їдять, їм треба, щоб не гигнути від холоду посеред цих мертвих полів. Взагалі, птахи та звірі викликали тепло в серці Сухого, він любив природу. Утім, завжди соромився своєї сентиментальності, тому з людьми не надто церемонився. Щоб поважали, а краще — боялися, тоді повагу гарантовано.
З дороги долинув гуркіт мотора. Сухий приклав долоню до лоба, щоб роздивитися, хто там їде.
— Невже начальство так оперативно вирішило нагрянути з перевіркою? Ми що, мали тупо всіх за три секунди перестріляти?
— Навряд. Видається мені, що твій друзяка Місцевий їде. Мабуть, бухло везе. Вчасно, красава, дуже вчасно, — відповів Хімік та продовжив дочищати взуття.
— Точно, він. Трясця, я ж забув тобі сказати, там у нього хтось про полоненого питав. Чи то викупити хоче, чи просто побачити.
— Викупити — це добре. Не задарма ж ми їх тут обслуговували, як у готелі.
Хімік і Сухий голосно зареготали. Жарт про готель обом дуже сподобався. Зазвичай полонених викупляли родичі, інколи забирали посередники. Бізнес був надприбутковим для всіх, тому Сухий з Хіміком не бідували. За весь час їхньої служби вдалося продати аж з десяток в’язнів. Схема була проста: через місцевих перевірених хлопців виходили на їхню «базу відпочинку», домовлялися за ціну, потім приїздили кілька чоловіків з грошвою в кишені, розраховувалися й забирали тіло. Проте останнім часом бізнесових пропозицій не надходило. Отже, у «готелі» залишився самий непотріб, гарматне м’ясо для забави, яке коштувало дешевше, ніж патрони.
До сараю підкотила автівка Місцевого. Зазвичай він привозив їм харчі й випивку. Не задарма, звісно. Цей пацан знав собі ціну й досить швидко зорієнтувався в нових ринкових реаліях. Одначе вибір постачальників їдла був не надто широкий, тому Сухий погодився платити йому стільки, скільки скаже.