Справді, Гагік мав рацію. Кошики пружні, від падіння вони не попсуються.
— А як привеземо кошики додому, — вів далі Гагік, — візьмемо за поли нашого голову колгоспу Арута і скажемо: «Пробачте, а де наші трудодні?» Смієтеся? Смійтесь. Ми можемо жартома заробити тут чимало трудоднів.
— Нехай так! — погодився Ашот. — А лоза? Знайдемо ми тут потрібну кількість цього матеріалу?
— Лози вистачить. Щілини в скелях заросли чагарниками різних порід, я навіть назв усім їм не знаю. Я різатиму лозу, а ви носитимете.
Вирішено було розпочати масове виробництво кошиків. Тим більше, що й для Саркіса, який ще погано пересувався, ця робота була б зручною.
— Заняття саме для кривого. Я зможу цілий день сидіти й плести кошики, — зрадів він.
— Ну, що ж, оголошую майстерню кошиків айгедзорського колгоспу відкритою, — жартував Гагік. — Я призначаюсь головним майстром і завідувачем майстерні, Саркіс — моїм помічником, Асо — старшим агентом відділу постачання сировини, Шушик — плетільницею-ударницею. Яку даватимемо премію тим, що перевиконають план? — звернувся він до Ашота.
— За кожний кошик, виплетений понад план, — двох «курочок».
— Я вже один кошик понад план зробив. Давай двох «курочок»!..
Розділ двадцять четвертий
Про те, як несподівана пригода попередила наших героїв, що небезпека не минула
Це сталося вранці другого дня після того, як юні мандрівники, переселившись у печеру пустельника, вийшли заготовляти паливо.
День був сонячний і теплий, проте з обережності хлопці розпалили вогнище в дубняку і, змінюючи один одного, почали підрубувати дерево. Тупувата була сокира, але все-таки сокира! І після довгих зусиль напівсухе дерево піддалося, затріщало й з стогоном повалилося на землю.
— Джан! — радісно вигукнула Шушик. — Цього палива нам вистачить на цілий тиждень!
— Кози, кози!.. — раптом захоплено крикнув Асо, показуючи на вершину гори, що замикала ущелину зверху.
Там справді з’явилась ціла отара кіз. Вони йшли досить спокійно. Деякі навіть зупинялись і оглядалися. Видно було, що присутність людей не дуже турбує їх. Мабуть, тварини пересвідчилися, що їх сусіди люди — істоти не страшні.
Але раптом, зовсім несподівано, кози сполошились і кинулися врозтіч.
Асо пильно оглядав виступи скель. Нараз він зблід і, піднявши свою палицю, показав на скелю, що нависала зверху.
Відчувши небезпеку, Ашот напружив зір і побачив на великому плоскому камені здоровенного кота. Вогненно-руда плямиста шкіра його майже зливалася з рудою скелею. «Кіт» тихенько муркотів, поводячи вусами. Та ось він почав роздратовано бити довгим хвостом по каменю, напружуючи м’язи, витяг уперед лапи, стрибнув униз на вузький карниз і миттю зник.
— Бачили, бачили? — збентежився Ашот.
— Це барс? — злякано спитала Шушик.
— Справжнісінький! Ану, кричіть, кричіть усі разом!
Зчинився неймовірний галас. З гуркотом летіло вниз каміння, аж курява вставала. Мабуть, не тільки барс, але й сам казковий володар пекла Сатаел утік би з переляку на край світу!..
Отямившись трохи, Ашот подумав: «Ось від кого тікав той козел, що кинувся на мене». А вголос запитав:
— Розумієте тепер, чому ця ущелина називається Барсовою?..
Поява барса зразу розв’язала всі сумніви, що мучили наших героїв. Тепер багато чого стало зрозумілим. І чию то руду спину помітив Саркіс між камінням у перший же день їхнього перебування в Барсовій ущелині, і що то за гість навідався в печеру до хворих товаришів, і хто поїв куріпок, спійманих сильцями Ашота на верхній терасі.
А пастух Асо пригадав очі, що блиснули в темряві, кістки козла і, звичайно, найжахливіше — це події тієї ночі. Адже тоді він був на волосинку від смерті… Запізнився б собака на одну мить, і барс розірвав би хлопця на шматки.
В пам’яті Асо яскраво зринув образ доброго, самовідданого товариша їхніх важких днів — Бойнаха…
Поява барса схвилювала хлопців, і як вони не намагалися в присутності Шушик вдавати з себе безтурботних, це в них не виходило.
— Нічого, барс не кине своєї здобичі заради нас, — марно намагався заспокоїти товаришів Ашот, відчуваючи, що страх закрався і в його серце.
Мовчки, глибоко замислившись, хлопці переносили в печеру нарубані дрова і складали біля однієї з стін. Потім Ашот і Гагік заходилися лагодити старі двері. Переплели їх гнучким гіллям, зв’язали, а тоді підперли зсередини великим кілком.
— Ну, тепер хай приходить, — сказав Ашот. — Хай спробує пролізти до нас!