Скоро в печері запанував спокій. На вогнищі варився суп з кажанами, з стелі звисали гірлянди виноградних грон, — то чи варто було мучити себе страшними думками? До того ж сопілка Асо дзвеніла сьогодні так ніжно, так весело, що розігнала залишки суму і страху.
Так минув вечір. Сплели вже кілька кошиків, але попереду була довга ніч, спати нікому не хотілось, і тому Ашот почав розповідати про кажанів, про яких він знав чимало цікавого. Хлопець пішов у куток печери, приніс звідти одного кажана і, розкривши йому крила, розповів, що в давнину по селах ця тваринка викликала почуття страху. Багато хто вірив, що кажани зривають з жінок хустки, а з чоловіків шапки, навіть запевняв, що вони висмоктують у дітей кров. Іноді ще й досі, літаючи над отарою, що повертається з лугів, кажани лякають пастухів. А насправді вони летять за отарою тому, що біля неї багато комарів, а кажани харчуються комахами, — пояснив Ашот. — Кажани — наші друзі. Вони знищують у садах і полях шкідливих комах.
— Бідні наші друзі! — співчутливо вигукнув Гагік. — Бачили, як ваші друзі перебили вас?
— Не треба нас звинувачувати, Гагік, бо в таких умовах ми не могли зробити інакше, — не зрозумівши жарту, заперечив Ашот і продовжував свої пояснення: — Ці крилаті тваринки — ссавці, малята їх годуються молоком матері. А все в них пристосоване для літання. Тіло маленьке, але через широкі перетинки, що зв’язують його з крилами, здається великим. А вуха? Бачите, які здорові й тонкі! Перетинки допомагають їм триматися в повітрі. У кажанів такі широкі й легкі крила через те, що вони й дітей своїх весь час носять з собою і годують молоком під час польоту.
— Завидна доля в них — ні горя, ні турбот! — вставив Гагік.
— Почекай, Гагік, не заважай! Дай розповім, що знаю. Якось я прочитав про один дослід з кажаном, а потім і сам його проробив. Шкода, немає, в нас ниток, ми б теж могли це зробити. Батько одного разу приніс із лісу кажана. Я протяг у кімнаті від стіни багато ниток — ціла павутина вийшла — і випустив кажана. Він почав літати між нитками, та так спритно, що жодної не зачепив! Піймали ми його, зав’язали очі, і що ж? Навіть кінчиком крила не доторкнувся до жодної нитки… На відстані відчуває предмет.
Ашот задоволений враженням, яке справила на товаришів його розповідь. Далі він розказав, що кажани живуть колоніями в печерах, церквах. Чіпляючись лапками, вони завжди висять під стелями головою вниз. Так їм краще. Російський зоолог Сатунін років шістдесят тому спостерігав життя кажанів у нас, в долині Араксу, і в своїй книжці розповів про дуже цікаві речі. Він пише, що в одній печері біля Ордубита бачив кілька тисяч кажанів. У Мцхетській церкві поселилося аж дев’ять тисяч…
Ашот довго ще розповідав про життя й повадки кажанів, але Асо, який стомився за день і багато чого знав з життя цих тваринок, почав дрімати і скоро заснув, йому приснився чудовий сон.
Ось він привів колгоспну отару на Смарагдовий схил гори і пустив її пастись, а сам ліг на траву й гріється на сонці. Сонце таке яскраве, палюче!.. Бойнах, товариш його дитинства, припав до ніг, метляє хвостом і ніжно лиже руки… Раптом здоровенний, завбільшки з теля, кіт кинувся на отару, схопив і потяг вівцю… Це трапилось так швидко, що Бойнах не встиг навіть стрибнути на звіра, що, між іншим, навряд чи було б розумно. Собака інстинктивно відчув, що це був страшний кіт. Коли небезпека минула й настала тиша, собака знову ліг до ніг пастуха і почав лизати йому руки. «Бойнах-джан. адже тебе вже нема на світі?.. Чи, може, ти живий?» — думає у сні пастух, і з очей його ллються сльози радості. Хлопець обнімає свого кошлатого товариша, а той дивиться на нього сумно й ніжно…
— Бойнах-джан, братику мій!.. — кличе Асо й прокидається, розбуджений власним голосом. З очей його ще ллються сльози.
Наближається північ. Огонь у багатті згасає, і Шушик починає куняти.
— Спати! — каже Ашот. — Завтра зранку підемо збирати виноград.
Проте наступного дня юні мандрівники довго не наважувались віддалятися від свого житла, побоюючись, Що звір може ховатися десь поблизу.
До полудня хлопці сиділи. в печері, потім, не витримавши, вирішили піти по паливо.
Цюкання сокири, тріск падаючого гілля, крики, пісні, — все це підбадьорювало їх: не підійде ж звір до людей, які рубають дерева!..
Змінюючи один одного, хлопці працювали своєю заржавілою і тупою сокирою.
— Ху! Хіба це сокира? Жує, як беззубий віл!.. Не буду я нею рубати! — витираючи піт, застрайкував Гагік.
— Ох, ці хлопці! Тільки й думають усе силою взяти! — докірливо сказала Шушик. — А хіба не можна погострити сокиру? Адже гострою сокирою і працювати легше і дров більше нарубаєте.