Він підняв сокиру пустельника, щоб ударити барса, але роздумав і відійшов під стіну печери.
— Ще, чого доброго, схопиться та випустить з мене кишки, — пробурмотів він і, піднявши великий камінь, сказав: — Краще здалеку каменем. Відійдіть! Зараз я вб’ю барса…
Але барс більше не реагував ні на каміння, ні на світло. Та й мертвий звір був такий страшний, що довгенько ніхто не наважувався підійти до нього. Знову кинули в нього каміння; звір не ворухнувся.
Нарешті, полонені Барсової ущелини підійшли до барса, потягнули його за хвіст.
— Обережно, не волочіть, попсуєте шкіру. Почекай, витягну списа. Ого, як глибоко врізався… Ти, Саркіс, піднімай за хвіст, а ти Асо, за голову. Гагік, бери за лапи. Шушик, іди вперед і світи нам…
Так гуртом взявши барса, вони ледве винесли свою ношу на сонячне світло. Тут поклали на землю і, радісно посміхаючись, глянули одне на одного. Оце щастя!.. От здивуються люди, коли дізнаються про їх подвиг!
— Зараз, Ашот, я нагороджу тебе медаллю «За перемогу над барсом», — сміючись сказала Шушик, причепивши йому до куртки красивий листочок клена, і обдарувала теплим поглядом.
Ашот запротестував:
— Усім, усім!.. Чому тільки мені?.. — І, засоромившись, поспішив змінити тему розмови: — Хвастатись нічим. Ми заволоділи тим, що вбив ведмідь.
— І зовсім не так! — заперечила Шушик. — Ні ведмідь, ні барс не дались би нам у руки самі — обох ми добули своєю силою.
— Дивіться, яке зауваження!.. Як це розуміти? — запитав Гагік.
— А дуже просто! Коли б Ашот не поставив капкана, то ні цей звір не лежав би тут, ні м’ясо ведмедя не висіло б у нас у печері.
А правильно! Про це навіть сам Ашот не подумав. Капкан відіграв, мабуть, більшу роль, ніж вони думали. Адже звір розлютився від болю, якого завдала йому залізяка, що вп’ялася в ногу. В нормальному стані барс не кинувся б на ведмедя, не був би так сильно поранений у боротьбі з ним і, нарешті, не забрався б здихати в темну печеру.
Знову товариші хвалять Ашота, знову віддають йому перевагу! Вперше з того часу, як вони потрапили в Барсову ущелину, Ашот зашарівся. Ні, таки справедливі в нього товариші…
Ашот пригадав те злополучие таємне голосування і… посміхнувся доброю посмішкою. Адже він завжди пригадував той день з тремтінням. «Гарячий був, товаришів ні за що не мав», — з щирим каяттям подумав Ашот. За кілька днів хлопець, здавалося, виріс.
Так, ці зміни сталися швидко, навіть дуже швидко. Але хіба події, що відбувалися в Барсовій ущелині, не змінювалися з такою ж швидкістю?.. І хіба не завдяки цим подіям з години на годину міцніли, ставали дорослішими, мужніли наші герої?
Ашот підвівся, підійшов до Асо, що білував барса.
— Асо, обережніше знімай шкуру… Саркіс і Шушик тобі допоможуть. А ми з Гагіком підемо в печеру й зберемо списи. Дивись, не порви… Напхаємо її травою, і в нашому шкільному кабінеті природознавства буде справжній барс.
І Ашот рушив у печеру.
— «Не порви!» — повторив Асо. — Коли вона вже й так порвана! Поглянь, Шушик.
— Як думаєш, чиїм це списом? — запитав Гагік, вказавши пальцем собі на груди.
— Судячи з сили удару, безумовно, твоїм, — посміхнулася Шушик. — А цю подряпинку зробив, певно, Ашот… Асо, подивись уважно: два інші списи, здається, зовсім не влучили в звіра. Ось які молодці!
Але Асо знайшов на шкірі ще одну дірку, хоч і невеличку. Виходить, троє з чотирьох влучили.
— Добре, зараз ми з Ашотом принесемо списи, і все з’ясується, — сказав Гагік, прямуючи в печеру.
Але поки вони тут розмовляли, Ашот уже зібрав зброю і вийшов з печери з сокирою й кам’яним молотком на плечі, з в’язанкою списів у руках. Осліплений сонячним світлом, він мружив очі і довго не міг отямитись. Хлопцеві хотілося швидше оглянути списи й з’ясувати, хто влучив барсові в бік. Але Асо, помітивши кров, захололу на вістрі свого списа, швидко вихопив з рук Ашота всі списи і повтикав їх гострими кінцями в землю.
— Що ти робиш?.. — взяв його за руку Ашот.
— Нічого, чищу… Замазались… — простодушно відповів пастух.
Земля стерла сліди крові, і назавжди лишилося загадкою, чиїм же списом було завдано барсові смертельного удару.
— Ми ж повинні були вирішити… — пробурмотів Ашот.
— Навіщо? Хіба не ясно? — І, широко посміхнувшись, Асо подав Ашотові його списа: — Ось! Кров була на цьому списі… Тримай!
— Справді?.. — у Ашота радісно забилося серце.
А Шушик дивилась на пастуха і захоплено думала: «Яке благородство… наче рицар».
Асо перехопив її погляд і сором’язливо опустив голову, продовжуючи білувати барса.