— Кров справді була на моєму списі? — схвильовано перепитав Ашот і, легенько зітхнувши, попрямував до печери.
Він тепер повірив цьому і був дуже радий і гордий собою.
Коли Ашот знову пішов з Гагіком у печеру по кістки, Шушик тихо запитала в Асо:
— Навіщо ти так зробив?
Пастух зніяковів, ніби його спіймали на гарячому. Спершу він намагався запевнити дівчину, що сказав правду, але, зрозумівши, що вона все знає, признався.
— Принижувати товариша не можна, — сказав він серйозно й урочисто.
Розділ двадцять другий
Про те, що це була за печера і що знайшли хлопці в її темній глибині
Асо ще не скінчив своєї роботи, коли з печери вибіг Гагік, притуливши до голови здоровенні роги.
Шушик відскочила:
— Ой, які роги! Чиї це?
— Керівник натуралістів вважає, що колись вони прикрашали голову велетенського кавказького оленя. Таких оленів більше нема. Ви тільки гляньте — ніби гілки дуба! І як цей олень пройшов таким вузьким проходом?.. Дивина!..
Вийшов з печери і Ашот. В одній руці він ніс шкільну сумку Шушик, наповнену дрібними кістками, в другій — череп з закрученими рогами. Якій тварині вони належали? Звісно, ні муфлонові, ні козлу. Але кому?..
— І навіщо тобі стільки кісток? — здивувалась Шушик.
— Що? — обурився Ашот. — Жодної не залишу! Ти розумієш, ми знайшли кладовище тварин. Побачиш, скільки вчених займеться цими кістками… Ну, швидше, Гагік, Шушик, ідіть туди!..
Вже надвечір юні мандрівники, стомившись носити кістки, сіли біля печери й почали радитись.
— Ми тут і пообідаємо, — оголосив Ашот. — Гагік, збігай додому по м’ясо. Поїмо і спробуємо розібратися, зрозуміти, що це були за тварини і чого вони тут ховалися.
Поки на вогнищі смажилась наколота на саморобний шампур печінка, Асо закінчив своє діло і напнув плямисту шкуру барса на плечі Шушик.
Гладенька, блискуча шкура так і сяяла на сонці, червоне золото хутра мінилось, вигравало яскравими барвами. Важко було уявити собі, що така краса зовсім недавно належала страшному кровожерному хижакові.
Шкура була велика — метра півтора завдовжки, та й хвіст не менший метра.
— Ось зараз я стану барсом і подивлюся, чи витримає Саркіс… — Гагік вліз у шкуру звіра й загрозливо заревів: — Уахк, уахк, уахк!..
Усі розсміялись, поблажлива усмішка з’явилась і на обличчі Саркіса.
— Хвала небесам, нарешті сонце з-за хмар виглянуло! — вклонився Гагік Саркісові. — Ну, розстеліть шкуру. На ній і пообідаємо. Подумати, лишень, що робиться на світі?! Кілька днів тому він на нас страх наганяв, а сьогодні ми товчемося по ньому…
Пообідавши, мандрівники захопилися кістками, знайденими в печері. Вони уважно розглядали кожну кістку, робили різні припущення щодо їх історії.
Виявилося, що Ашот досить серйозно вивчав зоологію, перечитав багато книжок, знав усі дрібниці про будову тіла різних тварин, їх повадки.
Яких тільки кісток тут не було! Від пазурів лисиці — до метрового стегна велетенського оленя. Ашот просто любувався ними.
— Це кістка дикого барана, — говорив він, — це — Дзьоб куріпки, а це, здається, кістка шакала.
— Чекай, друже! — перебив Ашота Гагік. — Ти мені, як дядько пустельник, євангеліє над головою не читай. Яке відношення має куріпка до цієї глибокої, темної печери?
— Куріпка? Її приніс у печеру пугач, — не розгубився Ашот.
— Так, це може бути… — неохоче погодився Гагік. — Може, ти й правий, але кому це потрібно?
— Як? — здивувався Ашот. — Адже кожна з цих кісток про щось розповідає… Оці роги, наприклад, належали велетенським оленям, які жили в лісах. Отже, колись тут були буйні ліси…
— Мудрі речі каже, га? — змушений був визнати Гагік, звернувшись до товаришів. — Але найголовнішого ти й не сказав: чого наш милий барс заліз у цю печеру?..
Юний натураліст на мить задумався, а потім, ніби пригадавши щось дуже важливе, пожвавішав.
— Ця печера була кладовищем тварин, — відповів хлопець. — Сюди вони приходили, коли відчували близьку смерть, залазили в найтемніші закутки та ніші і там здихали. Я чув від старих мисливців, що тварина, яка збирається помирати, намагається сховатися якнайдалі від чужих очей, зникнути.
— Отепер я повірю, що ти мисливець. Ну, а оскільки я на два тижні старший, підійди, я по-батьківськи тебе поцілую в чоло… Тепер ти наш визнаний ватажок. Говори, скільки хочеш.
Гагік встав і, взявши з вогню вуглинку, великими літерами написав над входом у печеру барса: