— Коли ми повернемося в село, як мені бути з батьком?
Це питання, певно, мучило його вже давко.
— Так, як підкаже твоя совість.
— Моя совість?.. Моя совість каже, що він обдурює колгоспників.
— Ну, а далі?..
— Далі? Мені важко. Адже він мій батько…
І справді, важке запитання поставив Саркіс товаришам. Треба було заспокоїти хлопця, щось порадити йому. Товариші задумались, і тільки Ашот, дивлячись у вічі Саркісові, запитав:
— Що ж, по-твоєму, важливіше: особисті інтереси чи інтереси всього села?
Саркіс задумався. Думали й усі інші. Очевидно, товариші були згодні з Ашотом, який саме так поставив питання.
— Добре, — тільки й сказав Саркіс, але погляд, вираз обличчя, тон, яким було вимовлене це слово, — все говорило про перемогу, здобуту хлопцем над собою.
Через кілька хвилин Саркіс знову заговорив:
— Раніше мені ніхто нічого не казав про батька.
— Не казали, бо в нас не було коня… — втрутився Гагік. — Чув прислів’я: «У того, хто каже правду, повинен стояти кінь під сідлом…» Щоб, сказавши, можна було сісти і втекти.
Хлопці розсміялись, посміхнувся і Саркіс, а Гагік серйозно вів далі:
— Той, хто казав правду, повинен був би зараз же втекти в Барсову ущелину, щоб зберегти голову… Ну, а коли ми й так опинилися тут, чого ж мовчати?
— Це, звичайно, відповідь несерйозна, — заперечив Ашот. — Справа в тому, Саркіс, що в селі це на тебе не вплинуло б. А тут — інша справа. Умови інші. Тут ми всі разом відкрили тобі очі, і цьому допомогли обставини… Сам знаєш, які… А крім того, ти думаєш, що ми в селі не говоримо про несправедливі вчинки? Говоримо! Але там нам роти затуляють, кажуть: «Це не вашого розуму діло». Ні, ми все бачимо! — підвищив він голос. Ліва щока його нервово засмикалась, а очі заіскрились знайомим для друзів вогнем. — Хай не думають, що ми нічого не розуміємо… Ми все помічаємо і розуміємо!
— Ашот, а ти, коли виростеш, будеш нашим головою? — простодушно спитав Асо.
Всі засміялись, а Ашот так прямо й відповів:
— Буду! Я стану агрономом, повернусь у село і буду з усіх сил допомагати колгоспникам.
— Цікаво! А як же ти керуватимеш колгоспом? — лукаво посміхаючись, запитала Шушик…
Ашот відкрив, було, рота, щоб відповісти, але подивився на Гагіка і стримався.
— Думаєш, зауваження робитиму?.. Ні, я так скучив за твоїми промовами. Говори!.. — сказав Гагік.
Ашот якийсь час мовчав. Але не зміг не поділитися своїми планами.
— Ось візьмемо тваринництво. Наш голова Арут цифрами замилює очі райкому. Скуповує у колгоспників дрібну худобу, відправляє на ферму, а потім повідомляє в район, що план поголів’я виконано… Далі. Що це за ферма, де ми з вами були? Корів там усього четверта частина, та й що то за корови! А решта, куплених на базарі — бички та телички. Я цьому край покладу, — розпалився Ашот. — До п’ятисот. гектарів землі кукурудзою, травою та буряками засію і так корів годувати почну, що не тільки село, а й район молоком заллю… — Ашот захопився. Здається, він уже вважав себе головою. Це було і цікаво, і трохи смішно. — Арут примушує колгоспників продавати фермі корів. Бачили, що зробив торік?.. — гнівно звернувся він до товаришів. — Ні грама сіна не видав на трудодні і заборонив колгоспникам косити траву на полях. В горах трава так і посохла. Хіба це справедливо? А в тих, хто за кущами трохи нарвав, забрав усе та ще й звинуватив їх у тому, що, мовляв, кинувши колгоспні справи, взялися за особисті. Чому мати Шушик свою корову продала? Чому ми продали? Тому, що не було чим годувати. Хіба ж так з людьми роблять?..
— Почекай, Ашот, — перебив його Саркіс. — От ви багато говорили про колгоспну комору і про магазин у Єревані. Навіть Гагік якось сказав, що комора і магазин псують людей. Це правда. Я цю справу знаю. А ти скажи, що треба зробити, щоб наш магазин не псував продавця. Адже там продукти, гроші… Яку б чесну людину не поставив, усе одно крастиме. Магазин і комора — це дуже спокуслива штука…
— Неправильно! — заперечив Ашот. — Оскільки сьогодні черга моя, дозвольте, я розкажу вам одну історію, і ти, Саркіс, побачиш, що комора може спокусити лише слабовольну, малодушну і, пробач, жадібну людину. Цю історію розповів мій батько, — Ашот якусь мить дивився на Саркіса, а потім, махнувши рукою, почав: — Може, те, що я скажу, дійде до людини, якої воно стосується… Коли Радянська влада тільки-но встановилась у Єревані, мого батька призначили в охорону центрального єреванського складу. З тією ж зброєю, яка в нього була, в тій же похідній шинелі він і пішов туди. У Вірменії тоді лютував голод, люди хворіли на тиф та інші хвороби. Всі одержували на день по півфунта оселедців і по чвертці фунта хліба. В дні воєнного комунізму, казав батько, зарплати не було. Але працювали всі з великим натхненням — адже вирішувалась доля народу.