Зауваження було доречним. Та хіба Ашот міг здатися?
— А малюнок у нашому підручнику про що говорить?
— Говорить про те, що ти не знаєш, як добути вогонь, — різко відповів Саркіс. — Треба спочатку в гладенькій дощечці висвердлити заглиблення, вставити в нього кінчик палички і тоді швидко крутити його долонями. Таке тертя двох поверхонь буде в п’ять разів менше, ніж було в тебе, а результати — в п’ять разів більші. Зрозумів? Пересвідчився тепер, що первісна людина краще, ніж ти, знала фізику?.. І не з книжок, а з практики.
На цей раз Ашот мовчки проковтнув образу.
— А де ж я знайду таку дощечку? — пробубонів він, Перебираючи галуззя. — Хоч би ніж був, щоб вистругати. Тьху ти чорт, нічого у нас нема… А що ти там робиш, Асо?..
Асо, зігнувшись, щось шукав. Він нагріб з долівки уламки каміння, підійшов до виходу, переглянув їх один за одним і… викинув. Потім вийшов і зразу ж мало не по пояс загруз у крихкому, м’якому снігу.
— Куди ти? — гукнув йому навздогін Ашот.
— Мені чорний кремінь потрібен… з гострим краєм…
— Так би й сказав. Гагік! За мною! Шушик, вийди погрітися на сонечку.
Слідом за ними вийшов і Саркіс.
Протоптуючи в снігу доріжку, хлопці рушили до підніжжя скелі.
В одному місці, де під виступом скелі, що низько навис над землею, було сухо, вони зупинились і почали оглядати щебінь.
— Це що? Кремінець? — подаючи Асо чорний камінь, спитав Ашот.
— Ні, кремінець схожий на чорне скло. Блискучий, гладенький, а краї гострі, як лезо ножа…
Саркіс підняв якийсь жовто-білий камінь і пильно роздивлявся його.
— Тобі сказали — треба чорний, — грубо зауважив Ашот.
— Не сердься на нього, Ашот. Це теж кремінь. Ану, дай я спробую… — лагідно проказав Асо.
Він підійшов до скелі і кілька разів ударив цим камінцем по нерівній стіні.
— Справжній кремінь! Ходімо!..
Поверталися до печери вже протоптаним шляхом, і Гагік, ідучи попереду, так гордо випинав груди, наче після переможної битви.
— Ну, знайшли? — нетерпляче спитала Шушик.
— Потім, — загадково відповів Гагік, і всі урочисто зайшли всередину.
Асо знову примостився в своєму кутку, одвернувшись обличчям до стіни.
— Що він там робить? Хоч би обличчя не ховав, щоб можна було з його виразу догадатися, — кинув Гагік.
Усі мовчки чекали. І раптом у темряві з’явилися золотисті іскри.
— Джан! — вигукнула Шушик.
— Тихо! — схопив її за руку Гагік, ніби боявся, що від її голосу зникнуть іскри.
Чхк, чхк, чхк!.. Асо висікав кресалом об кремінь іскри, які то поодинокими блискітками, то маленькими пучками розсипалися в темряві.
Навколо пастуха посідали навпочіпки всі і, витягнувши худенькі шиї, нетерпляче поглядали на його праву руку.
Ах, якби вогонь! Він розсіяв би холод і морок цієї непривабливої «квартири». Вони ніколи раніше не думали, яке важливе значення має вогонь в житті людини. Ні, видно, недаремно наші далекі предки поклонялись вогню.
Все частіше вилітали з-під криці снопи іскор, і в печері раптом гостро запахло паленим трутом.
Асо так зосереджено кресав, що для нього, здавалось, нічого важливішого зараз не існувало. Хіба що товариші. Адже через них він так і старався, схилившись над кусочком трута, який починав уже диміти. Хлопець знав, що від цього уламка засушеного гриба зараз залежить їхнє життя.
Взявши суху гілочку, він затис у ній трут і почав так легко і так обережно дути, що вогник, який уже з’явився, не міг померти від його дихання, а навпаки, мав розгорітися і спалахнути.
— Ну, що там у тебе? — не витримавши, гукнув Ашот.
Опустивши гілку, Асо тихо сказав:
— Почекай, зараз буде. — Але, піднявши гілку, завмер: вогонь погас, так і не народившись…
— З’їв! Ось вона, твоя манера кричати! — кинула Ашотові Шушик і вибігла з печери.
За нею вийшли й інші. Останнім плентався Асо, похиливши голову, нахмурившись. Він уже добув вогонь, добув ціною великого напруження, а тут йому раптом завадили, не дали довести діло до кінця…
— Ну, як? Не вдається? Може, ще спробувати? — запитав Ашот.
— Затупився кремінь… Уже немає гострих кінців, — відповів Асо, показуючи кремінець…
Ще одну ніч провели мандрівники в холодній печері. Морозний вітер вривався всередину; вночі Асо тихенько вийшов з печери, заклавши камінням вхід. А через деякий час повернувся і обняв свого нерозлучного друга Бойнаха. Застогнала у сні Шушик. Серце у пастуха стислося. «Хоч би цієї дівчини не було з нами», — подумав він і прикрив її своїм аба.