— Які палиці — довгі чи короткі? — спитав Асо, схопившись на ноги.
— І довгі й короткі. Як ручка сокири. Щоб короткою можна було зблизька бити, а довгою — здалеку. — Ашот говорив таким діловим тоном, ніби тварина, сидячи в печері, тільки й чекала, коли він прийде і почне бити її своїми короткими й довгими палицями.
— Гагік, ходім зі мною. Саркіс, пошукай кілька круглих каменів. А ти, Шушик, доглядай вогнище. Взагалі запам’ятай, Шушик, шо за вогонь відповідаєш ти. Погасне — пропадемо. Зрозуміла?
Ашот рішуче попрямував до виходу.
— Вогонь не погасне!.. Я піду з вами, — просилася Шушик. — І моя допомога може бути потрібною.
У Гагіка прокинулось почуття гордості:
— А ми, по-твоєму, якісь тюхтії? — І, випнувши вперед худі груди, він вийшов з печери.
— Погляньте на цього героя!.. — посміхнулась Шушик і докинула хмизу в огонь.
— Не хвались, на бій ідучи, а хвались, ідучи з бою, — звернувся Ашот до Гагіка надворі.
— Це ти з Шекспіра?.. Знаєш, треба підбадьорювати їхній рід, а то почне рюмсати…
Недалеко від печери хлопці побачили Асо, який майстрував майбутню зброю. Ашот посміхнувся і почав оглядати кущі та деревця, що росли навкруги. «Треба знайти молоду і м’яку кору, з якої можна було б наробити мотузок», — подумав він.
Печера, в якій вони влаштувались, була у верхній частині ущелини. Від цієї печери, здавалося, і починалася ущелина, збігаючи вниз і дедалі розширюючись.
Трохи нижче колись, напевно, була западина. Поступово, протягом багатьох років, водяні потоки нанесли в неї піску і мулу, зрівнявши з навколишньою місцевістю. Утворився невеликий рівний майданчик, такий, як тік. З одного краю цього потоку виднілися кущі високого очерету, а поруч стояли стара верба і два карагачі-дерева, які ростуть у вологих місцях.
У молодого карагача кора гнучка й міцна. Ашот підрізав її, потім узяв за кінець, потягнув, і гілка зразу ж оголилась. Скоро такою ж голою стала майже половина карагача, а біля стовбура горою лежали на землі довгі пасма кори.
— Тепер у нас є чим в’язати, — сказав Ашот. — Збирайте-но всі «мотузки», хлопці, несіть їх до вогню. Бери свій ніж, Асо, і готуй палиці.
Увечері, при відблисках вогнища, Ашот прив’язав до палиць різних розмірів камені. Все це нагадувало малюнки з підручника історії. І хлопці щиро пишалися знаряддями «доісторичної епохи»: сокирами, молотками, списами; вони були криві, незграбні, але придатні для ударів.
— Цим, звісно, можна стукнути звіра, тільки страшно — багато крові проллється, — оглядаючи великий молот. пробубонів Гагік.
Цього разу жарт не підтримали: знаряддя все-таки викликало певну надію. Правда, Ашот був незадоволений:
— Бити ним, звичайно, можна, але різати…
— Справді, вся ця зброя дуже тупа, — розчаровано докинула Шушик.
Ашот мовчки вийшов і незабаром вкотив у печеру два великих камені. Кинувши їх один на одного, хлопець відбив кілька шматків з гострими краями. Бойнах, підвівши голову, здавалося, з цікавістю дивився, що робить Ашот.
Долівка в печері була базальтова і така гладенька, ніби хтось навмисне відшліфував її.
— Ну, тепер, Саркіс, візьми оцей камінь і добряче відточи його гострий край об базальт. Це буде наша сокира, — гукнув Ашот.
Важко сказати, чи тон, яким це було висловлено, не сподобався Саркісу. чи хлопець пригадав давні кривди, але він навіть не поворухнувся, ніби й не чув. Сидів, спершись на якийсь пеньок, і мовчки дивився на вогонь.
Ашот не звернув уваги на впертість Саркіса. Сам відточив камінь і міцно прикрутив його до одної з палиць.
— Тепер у нас є щось схоже на сокиру і на кам'яний молоток. Але цього мало. Якщо не пощастить вийти звідси найближчими днями, то доведеться подумати про складніші знаряддя.
— Ти тільки про знаряддя й говориш! А постелі? — розсердилась Шушик.
Справді, хвоя в печері пересохла, потерлася і розсипалась. Голки боляче кололися.
Треба було освіжити постелі, підкинути в них сухої трави і сухого листя. Так принаймні думала Шушик.
— Він же мисливець, навіщо йому постіль? — в’їдливо сказав Саркіс.
— Постіль? Може, вам подати пружинні матраци? — глузливо відповів Ашот, хоч і відчував, що треба було ще вдень подбати про постелі.
Однак було вже пізно. Короткий день скінчився, надворі знову стало темно й холодно. Що можна знайти в такий час?
— Ну, про їжу і про постелі подумаємо завтра. Пошукаєм. А зараз давайте обміркуємо, як позбутися цієї гидоти — диму, — сказав Ашот, кашляючи і витираючи сльози від їдкого диму. — Гагік, чи не придумаєш ти чого?