Тим часом орел, вмостившись на недосяжній вершині, розкошував здобиччю, скоса поглядаючи на невдах-мисливців і, здавалося, глузуючи з них. Пригнічені хлопці довго дивилися заздрісними очима на орла, а потім поплентались назад. Побродили ще трохи по кам’янистих схилах ущелини і, нічого не знайшовши, стомлені й сумні, повернулися до печери…
Коротким був осінній день. Не встигли мисливці пополювати, як сонце вже сховалося за Араратом. Правильно казав Гагіків дід: «Сядеш вранці снідати, не встигнеш поїсти, а надворі, вже темно».
Коли хлопці зайшли в печеру, Бойнах заскавучав і кинувся до свого господаря — він був голодний. Шушик, допитливо глянувши на сірі обличчя товаришів, одразу зрозуміла, що хлопці повернулися з порожніми руками. Проте, вдавши з себе безтурботну, весело сказала:
— Гляньте, які я вам постелі приготувала!..
Для того щоб читачеві уявити ці «постелі», треба сказати, що з самого центра і до входу печера нагадувала видовбане у горах корито. Всередині корита палало вогнище, а з обох боків підводились природні лежанки. Шушик застелила краї корита сухою травою, листям, а зверху поклала мох. Полум’я піднімалося вгору і нагрівало кам’яні лежанки.
— Що ж, після полювання маємо право відпочити на кам’яній тахті. На здоров’я нам! — сказав Гагік і ліг на свою постіль. За його прикладом полягали й інші, поринувши в невеселі думки.
— Сніг розтає швидко, й половини вже не лишилося, — тихо промовив Ашот. Він, очевидно, хотів підбадьорити товаришів. — Чуєте, як капає?..
Хлопці прислухалися. Де там капає? Це десь у глибині печери лилась вода. Можливо, танув сніг, який набився в глибокі тріщини гори. Хоч надворі був вечір, але повітря було тепле й сніг у тріщинах швидко танув. «Цікаво, куди тече ця вода? Просочується в землю чи створює під скелями водоймища?» — думав Ашот.
— Хоч і розтає, але стежка не скоро відкриється. Вітер намів багато снігу і все засипав!.. — похмуро сказав Саркіс.
Ніхто не заперечив йому. Всі знали: на Диявольській стежці, в проваллях та ямах намело стільки снігу, що він і до весни не розтане. Ходити по ньому небезпечно: один необережний крок, найменша втрата рівноваги — і скотишся в провалля. А втратити рівновагу на такій стежці неважко: якщо сніг підмерзне — посковзнешся, якщо почне розтавати — провалишся. В обох випадках — кінець один. Хлопцям лишалося тільки організувати своє життя так, щоб не померти з голоду.
Яка довга ніч у листопаді! Сидячи круг вогнища, юні мандрівники тихо розмовляли, а Бойнах завзято гавкав надворі. На кого він гавкав — і сам не знав…
Асо постелив біля вогнища своє аба, висипав на нього з кишені купу шипшини і, відлічуючи ягідку за ягідкою, розділив на п’ять рівних частин.
— Звідки? — запитав Ашот.
— Зверху. Тільки небагато: ведмідь, щоб він здох, раніше за нас знайшов.
— Тут є ведмідь? — злякано спитала Шушик.
— Ні, сліди старі. Він був тут, очевидно, за кілька тижнів до того, як випав сніг, і поламав кущі. Попідбирав і жолуді, і горіхи. Жодного не залишив, клятий.
— Нічого, хай їсть, — заспокоїв Гагік. — Хай нагулює собі жиру. З гірських жолудів буває смачне сало. Хіба вам це не подобається?
Хлопці ледве посміхнулися. Шипшина тільки роздратувала голодні шлунки, і жарти Гагіка сприймалися погано.
Шушик почувала, що захворіла: все тіло в неї боліло й нило, особливо спина.
Не втрачав надії тільки Асо. Він витяг із-за пояса вирізану з клена сопілку — вічну супутницю пастуха — і почав награвати сумні курдські мелодії. Часом трохи хрипким, але приємним голосом він підтягував:
— Е, Асо, так не годиться! Про сумні речі ти співаєш, — зауважив Ашот.
Пастух добродушно посміхнувся, і на його вкритому бронзовою смагою обличчі яскраво блиснули білі зуби.
— Я, про сумні речі?.. Ви знаєте, що таке товариш? З товаришем і смерть не страшна… Це пісня Хчезаре. Вона говорить своєму коханому Сіабандо: не ганяйся за диким биком, не ганяйся. Якщо ти мисливець, твоя здобич — я. Не ганяйся за биком!.. Не послухався її Сіабандо. Молодий був, запальний. Кров у ньому кипіла. Побіг він за диким биком, випустив усі свої стріли, поранив. Але сліпа доля втрутилася: підняв його бик на роги, кинув униз, ударив об суху гілляку, що стирчала з стовбура, і проткнула вона серце Сіабандо.