Запитання було поставлене руба. Асо ніяково дивився то на Ашота, то на Гагіка, і його погляд, здавалось, говорив: «Хай їм боком вилізе те лихо, тільки не треба про це говорити».
— Кажи, нічого соромитись! Бачив же, що він заховав горіхи? Ти б цього не зробив.
— Я? — Асо посміхнувся, показавши свої білі зуби. — Я помер би того ж дня, в який зробив це, — сказав він з гідністю.
— Ти зрозумів, чим пастух Асо вищий від тебе? — спитав Ашот. А ти ще вважав образливим порівнювати його з собою! Ось він який! А тепер послухай, що він розкаже про свого й про твого батька. Тобі це буде корисно. Розповідай, Асо.
Чи міг Асо не послухати Ашота? І він, соромлячись і не дивлячись на Саркіса, почав говорити.
— Ну, що сказати… Все село про це знає. Два роки тому завідуючий фермою доручив моєму батькові одігнати в село вівці. Він сказав: «Авдал, віджени, передай Паруйру, хай запише і здасть на заготпункт». Пішов батько, і я з ним. Пригнали ми овець і — небо цьому свідком! — повністю здали Паруйру. Сто вісімдесят дві вівці. Взяли розписку і повернулись на ферму. А другого дня Паруйр пише завфермою, чому ж не присилають решту — шістдесят п’ять овець.
Завідуючий прочитав розписку, яку приніс батько, і сказав: «Паруйр правий: де ж решта? Адже я тобі сто вісімдесят дві здав?»
Батько скам’янів, зрозумівши, що Паруйр обдурив його, зазначив літерами в розписці неправильну кількість овець. А ми не прочитали, бо не вміємо читати по-вірменському. Та й взагалі, як можна не вірити людині?.. Ну, пішли ми в село, до Паруйра. Думаємо, побачить нас, посоромиться віч-на-віч сказати неправду. А він спокійно подивився нам прямо в очі і навідріз відмовився. Сказав: «У розписці точно написано, скільки я прийняв». Батько навіть заплакав, благав його, але нічого не вийшло. Справу передали в прокуратуру, і ця фальшива розписка в суді фігурувала як документ. Папірцеві повірили, а нам — ні…
Асо замовчав, очі його наповнилися слізьми.
— Говори далі.
— Що ж тут говорити?.. Паруйр усе підстроїв, знайшов свідків. Вони сказали, що батько, мовляв, по дорозі з ферми частину овець — продав… Батька мало в тюрму не посадили. Добре, що заступився секретар партбюро і допомогла сільрада. Вирішили стягнути з нас вартість тих овець, а справу переглянути. От ми тепер і працюємо, працюємо, а не можемо цього боргу погасити. Де ж тут совість? — несподівано голосно сказав Асо. Він почервонів від обурення, в очах світилися іскри.
— Ну, Саркіс, чув, який у тебе батько? Зрозумів тепер, на чиї гроші ви живете? І де ж твоя совість, коли ти жереш хліб оцього бідного хлопця? Ти знаєш, що в дощ, у град, в снігову заметіль, удень і вночі Асо оберігає колгоспну отару від вовків? Чи знаєш ти, що він і його батько місяцями не роздягаються на пасовиську, живуть у сирій хибарці? А ти живеш у красивому будинку, спорудженому на крадені гроші, ніжишся в м’якій постелі.
Так говорив Ашот. Його великі чорні очі палали від обурення. Коли б на місці Саркіса був камінь, і той розтопився б. Гагік співчутливо дивився на збуджене обличчя товариша і думав: «Хоч це й схоже скоріше на промову, але цього разу, Ашот-джан, ти правильно говориш. Бий його пудовими словами, бий його безжально з своєї трибуни!»
А Саркіс? Він зігнувся під несподіваним нападом і мовчки слухав, опустивши голову. Обличчя його лишалось у затінку, і важко було зрозуміти, яке враження справляють на хлопця «пудові слова» їхнього ватажка.
Ашот замовк, щоб перевести подих, а потім знову почав:
— Мій батько каже, що істина хворіє, але не вмирає… Звичайно, кінець кінцем, Верховний Суд відмінить неправильне рішення. Але як можна було?..
Саркіс мовчки слухав. Уперше в житті заворушилось у ньому щось схоже на почуття сорому — почуття, раніше зовсім йому не знайоме. Було соромно за нечесні справи батька, за те, що він, Саркіс, закривав на них очі, пишався становищем свого батька, користувався нечесно здобутими грішми. Але, роздумуючи, хлопець намагався виправдати себе: не міг же він, зайнятий своїми уроками, знати про те, що робить батько! До того ж усе це робилося крадькома. А проте соромно. Правда, хвилини каяття змінювались почуттям упертого протесту. Як може Авдал бути кращим за його батька Паруйра, відомої на все село людини, а Асо, цей простий пастух, — вищим від Саркіса?
Та як би там не було, які б суперечливі думки не стикалися в його голові, «непедагогічний» метод Ашота трохи вплинув на хлопця. Товариші кинули йому в обличчя гірку правду, і, здається, фальшива гордість Саркіса почала розвалюватись, мов збудована на піску хижка. Розвалювалась і його зарозумілість. Тепер ні на кого він не зможе дивитися згорда.