Запанувала тяжка мовчанка. І Саркіс не витримав. Нахмурився і вийшов з печери.
— Як ви гадаєте, впливає? — тихо запитав Ашот у товаришів.
— Я знову відповім примовкою дідуся, — сказав Гагік. — Якось вовкові євангеліє читали, щоб він не крав овець. А він і каже: «Швидше кінчайте, бо вівці скоро за гору зайдуть…»
— Злий ти, і жарти в тебе злі! — з досадою промовила Шушик. — До чого вони, ці твої…
Дівчина не доказала. До печери підійшов Саркіс. Відчувши, що мова про нього, він зупинився біля входу. А в печері знову настала гнітюча мовчанка, і це свинцем лягало на душу хлопця. Важко бути самотнім! У цю хвилину він позаздрив пастухові Асо. З якою любов’ю ставляться товариші до Асо, а його зневажають… Хіба може бути щось важче на світі, ніж зневага товаришів?..
Розділ вісімнадцятий
Про те, як всупереч усьому людина все-таки знаходить спосіб обдурити тварину і примусити її служити собі
Цього вечора, перед тим як лягти спати, Асо запитав Ашота:
— Ти знаєш, де я був під час заходу сонця?
— Справді, якийсь час тебе не було. Ти що, шипшину їв у кущах?
— Я нишком від товаришів нічого не їм! — з гідністю і несподіваною для всіх суворістю відрізав Асо.
Ніхто не помітив, як ці слова примусили здригнутися Саркіса, що лежав горілиць у своєму кутку.
Асо трохи м’якшим тоном вів далі:
— Я видивлявся, куди ховаються горобці.
— Ну, ну? Знайшов?
— Знайшов. Під Куріпчиною скелею є глибока печера. Вони тікають туди…
— А багато їх там? — зацікавився Ашот.
— Багато. З усіх боків злітаються. Ти не знаєш, як їх половити?
— Чудний ти, хлопче, чого ж раніш не сказав? Ану, вставайте!
І Ашот підхопився так швидко, ніби від запізнення на хвилинку горобці могли зникнути з ущелини…
— Дай ножа, Асо, а ви візьміть палиці і прив’яжіть до них оці кущі. — Він швиденько вибіг з печери і незабаром повернувся з кількома зрізаними під корінь кущами тернику. Кучеряві, густі гілляки були вкриті гострими колючками. Щоб кущі можна було тримати в руках, хлопець очистив кінці їх від колючок і роздав товаришам — кожному по кущу.
— Тепер — за мною!
Але хіба Гагік міг встати з місця, не взнавши точно, куди його кличуть?..
— Поясни спочатку, що ти надумав? — вперто вимагай він.
— Невже ти ніколи не ловив пташок у клуні взимку? — розсердився Ашот.
Гагік заперечливо похитав головою:
— Навіщо витрачати час на таку дрібноту?
— Вони, правда, маленькі, зате суп з них чудовий! А тепер послухай, як треба горобців ловити. Коли вони залетять у клуню погрітися взимку в соломі, ти трохи прочиняєш двері, а сам стоїш на порозі з отакими кущами в руці. Потім лякаєш горобців, вони з переляку стрепенуться — і в щілину, прямо на твої кущі. Тут їх і бий колючими гілками… А тепер пішли скоріше. Асо, собаку прив’яжи, хай залишиться тут…
Хлопці взяли дві головешки, що правили їм за смолоскипи, кущі тернику і вийшли з печери. Саркіс, не чекаючи запрошення, теж узяв кущ і рушив услід товаришам.
Надворі було ще видно. З ясного неба дивилися зорі. Вечір здавався сталево-сірим, наче сонце зайшло, але ще розсипало з-за гір свої бризки. Все навкруги тихо й мирно спало. І гори, що підводили на тлі неба свої гостроверхі шапки, і клиноподібні скелі дрімали у вечірніх сутінках, які ось-ось мали змінитися ніччю.
Хлопці мовчки ступали слідом за Асо, який незабаром привів їх до Куріпчиної скелі. Тут вони тихо зупинилися біля темного входу печери.
Цікаво, що було на думці у Ашота? Невже вони повинні ввійти з смолоскипами в печеру?..
Ні, Ашот забрав у всіх головешки-смолоскипи і поклав на каміння — одну проти одної так, щоб вони довго тліли й диміли. Потім одвів Гагіка вбік, віддав йому своє пальто і щось прошепотів на вухо. Сам висунув уперед колючий кущ і рушив у печеру, зробивши знак іншим іти за ним.
Коли хлопці, наче духи, мовчки увійшли в чорну пащу печери, Гагік підняв пальто, як парус, закривши ним вхід зовні. Ашот подав знак, і всі почали кричати. А потім раптом замовкли. За якусь мить почулося лопотіння крил. Сполохані серед ночі горобці кинулися з переляку літати по печері. Інстинктивно вони прямували до виходу, але, натикаючись на заслону, яку влаштував Гагік, знову, як навіжені, кружляли в темряві. «Мисливці» й самі нічого не бачили. Та їм і не треба було бачити. В печері зібралася сила-силенна горобців, і хлопцям досить було весь час махати кущами; Налякані пташки, налітаючи на ці колючі перешкоди, падали додолу, деякі знаходили собі притулок у тріщинах печери, але жахливий галас, який весь час здіймали нападники, змушував їх кидати свої сховища і летіти на гілки тернику.