— Асо, віднеси наверх і кинь йому канат, хай кінець прив’яже до ялинки, — запропонував Ашот, не дивлячись на пастуха, що стояв у повній готовності, з прикладеною до правої скроні рукою. Асо розумів, що хвилює їх ватажка, і в думках говорив собі: «Нічого, й ти пом’якшаєш, куро, ще й як пом’якшаєш!..»
Минуло майже півгодини, поки Саркіс дістав канат і прив’язав його до стовбура ялинки. Другий кінець каната він спустив униз в провалля.
— Еге! Зовсім, як хвіст у верблюда! — розчаровано сказав Гагік. — Короткий!..
— Саркіс, прив’яжи до каната свою «лопату»! — порадив Ашот.
Той слухняно зробив і це. Але кінець «лопати», прив’язаної до каната, теліпався приблизно на висоті десяти метрів від землі. Що робити? На карагачах обдерли вже всю кору.
— Вихід один, — накидати під канат снігу, хай стрибає, — спало на думку Ашотові.
— Він уже навчився літати без парашута. Що ж, хай ще раз полетить, — зауважив Гагік. — Давайте згрібати сніг!
— А ви випробували цей канат? — боязко запитав Саркіс.
— Що тут пробувати! Ти схуд, став такий, як курка, — заспокоював його Гагік. — Не бійся, не обірветься.
— Ні, Гагік, треба перевірити, життя людини — не жарт! Саркіс, відпусти вірьовку вниз, — втрутилася Шушик.
Незграбний, кривий, вузлуватий канат, що справляв враження такого міцного, насправді виявився нікудишнім. Хлопці прив’язали його до гілок одного з дерев, і хто б на ньому не повис, обов’язково падав… Канат рвався.
— Добре визволили б мій Паруйрового синочка! — невесело засміявся Гагік. — Це була б справжня «братерська» допомога.
— Бо взимку кора в карагача сохне, — виправдовувався Ашот. — А спробував би їй навесні сплести вірьовку з такої кори, то й бичок не обірвався б. Ну що ж, треба придумати щось інше… Шушик, у нас ще є шишки?.. Тоді дай їх Саркісу, хай їсть, а ми поки що подумаємо. Тільки без діла сидіти не можна. Давайте працювати поки що на стежці і тим часом щось вирішимо.
Скоро група Ашота знову була на Диявольській стежці. Робота відновилася.
Побачивши кучугуру снігу, яка звалилася з гори, Саркіс подумав, що товариші про нього забули.
— А я? — пролунав його плаксивий голос з-під урвища. — А для мене що ви робите?
— Ми пробиваємось у село тобі по допомогу, — знову в’їдливо пожартував Гагік.
— Ага, он що ви робите!.. Про себе тільки й думаєте… Ой-ой!
— Не реви! Ми працюємо й думаємо… Канат виявився непридатним, — спересердя сказав Ашот.
Увечері вени кинули Саркісові білку й вільшанку, а самі в поганому настрої повернулись у печеру. «Хоч би шкуру зберіг, щоб мій могли подарувати її Шушик», — думав Асо. Він і досі згадував своє вдале полювання. Таку вже чарівність воно має. І якою б мізерною не була здобич, мисливець не перестає думати про неї. А коли її забере хтось інший, мисливцеві здається, що тон забрав з собою і його серце.
Зібравшись біля вогнища, юні мандрівники боляче переживали свою сьогоднішню невдачу. Ще ніколи їх не охоплювала така безнадійність відтоді, як вони тут. Цього разу повинен був розповідати що-небудь Гагік, але він втратив весь свій гумор, йому не хотілося навіть говорити. Думки всіх крутилися навколо одного — як звільнити потерпілого товариша, до якого вже ніхто не відчував презирства.
— Гаразд, розповім, — нарешті вихопилось у Гагіка. І товариші почули кілька коротеньких історій, в яких основні події були присвячені падінню зі скелі.
Розповідав Гагік цього разу мляво, без настрою, і все-таки в його оповіданнях відчувалася та життєрадісність, якою наскрізь було просякнуте все єство хлопця. Змальовані ним події були трагічні, але закінчувалися щасливо.
— А може, зробити Саркісові якусь м’яку підстилку і хай стрибає на неї? — раптом перейшов на злободенне Гагік. — Набити наші сорочки сухим листям і послати, як подушки, одна на одну… Впаде на них Саркіс і не розіб’ється. А може… чекайте, оце так знахідка!..
Розповідаючи, Гагік весь час крутив у руках обсмалений з одного кінця довгий дубовий прутик. Він хотів зламати його й кинути в огонь, але дубець не піддавався. Дивно: в холодному стані він легко ламався, а зараз, розігрітий, тільки гнувся.
— Зрозуміли? — закричав раптом Гагік і підхопився з місця. — Завтра ж ми звільнимо Саркіса з його тюрми! Наріжемо дубового гілля, розігріємо його на вогні і наробимо кілець. А з цих кілець — зробимо довгий ланцюг…
Розділ двадцять п’ятий
Про те, як наші хлопці вигадували все нові й нові способи, щоб врятувати товариша