— Ох, цей Ашот. Не може обійтися без промов!..
— Хай кожний пригадає, як він поводився, коли ринула вода і потім… — з запалом промовив Ашот і обвів товаришів допитливим поглядом.
Саркіс опустив очі, а Шушик посміхнулась і щиро сказала:
— Я плакала й кликала маму… Я більше не буду…
— Звісно, так не можна. Може, ми зустрінемося ще з більшими труднощами, але повинні витримати все.
Важкі випробування цих днів, здавалось, зовсім не змінили характеру Ашота. Голос його дзвенів серед скель твердо і, як завжди, трохи урочисто.
— Я розкажу вам одну історію, яку розповідав мені дідусь, — почав він після паузи. — Якось на Севан приїхав із тодішнього Петербурга вчений, щоб оглянути старий монастир. А монастир був на острові. Попросив учений місцевих рибалок відвезти його туди на човні. Рибалки погодились. Тільки-но відпливли від берега, вчений запитує одного з них: «Друже, ти знаєш арифметику?» — «Ні, пане». — «Жаль, — хитає головою вчений, — ти втратив чверть свого життя». Запитує другого: «А ти граматику знаєш?.. А географію?..» — «Ні, пане, ми люди неграмотні, наше життя тільки тут, на озері, проходить». — «Жаль, половину свого життя ви втратили», — вирішує приїжджий.
Та ось напівдорозі піднімається буря. Рибалки скидають з себе одяг. Один з них запитує: «А ти, пане, плавати вмієш?» — «Ні». — «Жаль, ти втратив усе своє життя: перекинеться зараз наш човен…»
Нащо я розповів вам цю історію? Зараз скажу, — зробив паузу Ашот. — Ми завжди співчутливо дивились на Асо. Мовляв, не дуже грамотний пастух. А виявилось, що тоді, коли дехто з нас не зміг боротися з природою, він і себе врятував, і нас виручив з біди. Чим же? Своїм досвідом. Досвід — це велике діло. І ось цього досвіду в нас нема. Отже, наші знання треба доповнити досвідом.
— А ми, — сказала Шушик, лагідно глянувши на пастуха, — навчимо Асо читати і писати по-вірменському.
— І найближчим часом! — додав Ашот. — А тепер, Саркіс, я звертаюсь до тебе. Не ображайся, я більше не говоритиму неприємностей. Це остання. Слухай, Саркіс, ти ж не завжди житимеш з батьком як у бога за пазухою, не завжди зможеш користуватися готовеньким. Настане час, коли тобі доведеться своєю працею добувати засоби до існування. Але ж — не ображайся — ти ледар, звик лежати під деревом і чекати, що груша сама в рот упаде, та ще й хвостиком догори.
Всі засміялись, ніяково посміхнувся й Саркіс.
— Подивись на Асо! — збуджений успіхом, говорив Ашот. — Ось з кого всі ми повинні брати приклад!
Асо зашарівся, а відчувши на собі ласкавий погляд Шушик, зовсім розгубився. Присутність Шушик бентежила хлопця і надавала йому відваги. Асо хотілося зробити щось незвичайне, таке, що зразу привернуло б увагу товаришів, і головне, тоненької дівчини з лагідним обличчям, яку він назвав своєю сестрою…
А що ж відчував Саркіс? Він думав, що хлопці не люблять його, а батькові вчинки їм противні. І все ж т вони двічі врятували йому життя… Саркіс розумів, що один він, безумовно, загинув би. От і зараз товариші дали йому барбарису, вкрили своїм одягом.
— Я винуватий перед вами, товариші… — Наважившись, нарешті, пробубонів він. — Підіть і порийтесь отам… під рудим каменем… Там є їжа, візьміть… Пробачте мені… — І Саркіс уже з легким серцем опустив голову.
Всі мовчки перезирнулись.
— Горіхи?! То чого ж ви сидите, хлопці?.. — Розмахуючи палицею, Гагік перший кинувся до рудого каменя.
Бойнах неспокійно метляв кудлатим хвостом і допитливо поглядав на свого хазяїна, очевидно намагаючись зрозуміти, що ж саме сталося.
Асо і Шушик подалися за Гагіком. Вони підбігли до нього саме в ту хвилину, коли хлопець, сівши навпочіпки, набивав кишені горіхами.
— Ох, і розцілував би я цю білочку! — примовляв він. — Ви подивіться тільки, як старанно вона закопувала сюди своїми лапками горішки, — один за одним, один за одним… І все для того, щоб врятувати нас від смерті.
Уривки з цієї розмови долинали до вух Саркіса. Втупивши погляд у хмаринку, що пливла по небу, він лежав і думав, що ось, нарешті, незважаючи на безліч прикростей, і він має товаришів — хороших, сердечних. Ніколи в нього не було близьких друзів, та він, здається, і не шукав їх. А тепер, оточений товаришами і теплим піклуванням, він відчував, що на душі в нього стало чистіше й легше…
Розділ п’ятий
Про те, як нашим героям довелося почати все з початку