Все це сталося за якусь мить. Отямившись, Асо побачив Бойнаха внизу під скелею. Хлопець кинувся до свого вірного товариша:
— Ой Бойнах-джан! Ой братику мій!..
Охоплені жахом, Ашот і Гагік допомогли Асо перенести собаку в печеру і покласти на м’яку підстилку з сухого листя. З шиї Бойнаха струмувала кров.
Підхопився з постелі Саркіс:
— Що сталося?.. Що це!.. Барс?..
— Не розгляділи як слід, — похмуро відповів Ашот. — Здається, рись.
Він хотів заспокоїти і себе, й товаришів: хлопці знали, що рись хоч і належить до того ж котячого роду, що й барс, і навіть схожа на нього, проте ні силою, ні сміливістю, ні нахабством не може зрівнятися з ним.
А бідолашний Асо побивався над Бойнахом. Він одірвав шматок сорочки, спалив його і гарячим попелом присипав собаці рану. Кров перестала йти, але самовіддана тварина важко дихала. Коли б була їжа, може б, вона й вижила. А так…
— Бойнах, — лагідно покликав Асо.
Собака розплющив очі. Скільки суму й спокою було в його погляді! Здавалося, він задоволений, що вмирає!..
Паливо знов кінчилося. Хлопці тремтіли від холоду.
— Я змерзла… — час від часу подавала кволий голос Шушик. Але ніхто не наважувався вийти з печери.
У Асо голова тріщала від думок: чим допомогти своїй дорогій, як світло очей, сестрі, як врятувати життя кудлатого друга?..
Вкривши дівчину тілогрейкою, а собаку сорочкою, пастух сам загорнувся в тепле листя і тихенько плакав. Хлопці, вдаючи, що не помічають його переживань, мовчки сиділи навколо вогнища, яке ледве диміло.
Ця ніч, здається, була найважчою. Щоб вогонь не згас, Ашот згорнув жар в одну купку і присипав попелом. Ставало дедалі холодніше. Все тихіше стогнала Шушик. Ніхто з хлопців не заплющив очей цієї ночі. Тільки на світанку всіх здолала дрімота. Але це був не сон, а страшні кошмари…
Коли розвиднілося, Бойнах ніжно лизнув руку Асо, востаннє глянув на нього добрими, повними вдячності очима, і пастух побачив, як затуманюється погляд його вірного товариша.
— Бойнах-джан, братику мій дорогий!.. — заплакав хлопець.
Ашот і Гагік прокинулися і все зрозуміли… Понуру опустили вони очі у вогнище, в якому дотлівали останні жаринки. Важкі думи гнітили їх. Немає Бойнаха. А якою буде їхня доля?.. Що чекає хвору Шушик?..
Так почався двадцять другий день їхнього полону.
Розділ чотирнадцятий
Про те, що лихо і вдача приходять разом
Недарма пожертвував собою Бойнах… Своєю смерті собака врятував не тільки хазяїна, а ще й чудову дівчину Шушик. Стан її здоров’я почав поліпшуватись. Цьому сприяло тепле хутро собаки, і м’ясний бульйон і всезростаюча надія на визволення з полону. Адже хлопці почували тепер себе не такими голодними, як раніше, і могли продовжувати роботу на Диявольській стежці. Просидівши два дні в печері, вони, нарешті, на» важились вийти в ущелину, захопивши з собою єдину зброю — списи. Що ж лишалося хлопцям, як не забути про все, навіть про страх смерті, і йти розчищати стежку.
Але, вийшовши з свого житла, вони помітили, що хтось позбирав викинуті кістки. Отже, звір не думає відходити од печери. Він чатує на них. Порадившись, хлопці вирішили, що їхнім спільником у боротьбі проти звіра може бути тільки вогонь.
Стоячи на порозі, вони покричали, покидали камінням у кущі, помахали тліючими головешками і, уважно оглянувши місцевість, спустилися в дубняк.
— Він сьогодні не голодний, не бійтеся, хлопці, — заспокоював Ашот товаришів, маючи на увазі невідомого звіра, який погриз кістки.
Набравши по оберемку хмизу, мандрівники віднесли його в печеру й віддали Саркісові, а самі пішли в ущелину.
На краю Диявольської стежки Ашот зупинився, перевів подих і сказав:
— Давайте наламаємо ялинок і в найвужчому місці стежки розпалимо багаття. Так буде безпечніше.
Думка Ашота була цілком зрозумілою. Внизу — провалля, вгорі — стрімка й рівна, мов ніж, висока скеля, попереду шлях закритий. Отже, небезпека може прийти лише ззаду, з розчищеної стежки. І хлопці розпалили тут багаття…
Після дводенного відпочинку і ситої їжі (бідолашний Асо так і не доторкнувся до неї) робота посувалася швидше. Незабаром вони пробилися до такого місця, де скеля, що нависла над стежкою, утворювала щось на зразок відкритого з одного боку тунелю. Працювати тут стало важче. Під час завірюхи тунель забило снігом.
Що робити?
Цього вечора, сидячи біля згаслого вогнища, хлопці обмірковували своє складне становище.
— Тільки дикі кози можуть врятувати нас, — сказав раптом Ашот.