— Молодець, Асо! Ну, а далі що?
— Далі?.. Пісні наших пастухів усі про дівчат, — сховавши обличчя за спину Ашота, сором’язливо відповів Асо.
— Про довговолосих кіз? Добре. Співай і перекладай, — наполягав Гагік, якому дуже сподобались пісні горян — курдів. Од вірменських пастухів він чув здебільшого сумні пісні.
— Гаразд, — погодився Асо, — заспіваю ще одну.
І знову, прикривши правою рукою вухо і заховавши голову в тінь, він заспівав приємним голосом:
Співав він так протяжно і довго, що, здавалось, виконав цілу любовну поему. Та коли переклав, то виявилось, що це всього чотирирядковий вірш. Юнак звертається до дівчини: «О сусіди, якщо ви не знаєте моєї коханої, я скажу вам її прикмети: вона струнка, очі й чоло красиві, обличчя смагляве. І йде вона завжди попереду всіх дівчат».
А дівчина відповідає парубкові: «Сьогодні в село тютюн привезли, і я купила для свого милого. Добре, якщо візьме мій подарунок. Якщо не захоче, додам два поцілунки-тоді, напевно, візьме…»
Шушик від душі сміялась, а пастух від сорому аж упрів і насунув свій ковпак на самісінькі очі. Але співати не перестав, а ще довго розважав товаришів, переносячи їх своїми піснями у світ простодушних пастухів-курдів. Помітивши, нарешті, що в Шушик обважніли повіки, Асо замовк.
— Груші вішати почала, — підморгнув товаришам Гагік і вийшов з печери. Ашот і Асо пішли слідом за ним.
Була ясна ніч. Небо дивилось на землю міріадами блискучих очей — зірок. Вдалині, по схилах Арарату, бігли, вигинаючись, мов змії, вогненні стрічки.
— Це турецькі курди підпалили траву, — сказав Асо. — Батько казав, що на тому березі річки лежать поля, які раніше належали вірменам. Їх захопили турки, але не орють, не сіють, не випасають, навіть траву не косять, і вона виростає така, що вершник губиться в ній. А щоб стара трава не глушила молодої, пастухи-курди кожної осені підпалюють степ. — Асо замовк, потім, після невеликої паузи, вів далі, як дорослий: — У вірменів горя немало було, але й у нас, курдів, не менше. Бачите отой край, де горить? Раніше там було багато курдів. Але турки не давали їм жити. Тоді курди почали боротися з турками, та невдало. Ті їх витіснили до підніжжя Малого Арарату, на іранські землі. Потім турки відрізали десь у себе шмат землі й віддали його Ірану, а взамін узяли той шматок, де оселились курди. Привели туди велике військо, прогнали курдів до берегів Араз-ріки і всіх там перебили… Хто живий лишився — перебрався через річку до нас. Батько мій зустрів кількох таких і розмовляв з ними. Вони й розповіли йому про своє лихо…
— Світає… Ходім у печеру, — тремтячи від холоду, сказав Саркіс. Спираючись на палицю, він теж вийшов подихати свіжим повітрям.
— З чого ти взяв, що вже світає? — запитав Асо у Саркіса.
— А он вранішня зоря зійшла.
Пастух засміявся:
— Це не вранішня зоря, а Кяраван-гиран. Багатьох обдурювала ця зірка. Пам’ятаєш, Ашот, я згадав її тієї ночі, коли нас залив потік? Хотів розповісти, чому її так називають, але не встиг. Кяраван-гиран — це «грабіжник караванів». Часто, коли верблюди ще мирно жують свою жуйку, один з погоничів раптом гукне: «Вранішня зоря зійшла, вставайте, час у дорогу». Не знають погоничі добре зірок і так само, як наш Саркіс, вважають, що ця зірка — вранішня. Вона, правда, теж яскрава, але сходить набагато раніше. Отож караван вирушає в дорогу, а світанку все нема й нема. Грабіжники користуються цим, оточують караван, грабують, убивають погоничів. Тому зірку й називають «грабіжником караванів». Ну, ходім, бо й справді стає холодно.
Хлопці полягали навколо вогнища на м’які постелі з листя, притулившись один до одного. Асо бачив з свого кутка бліде обличчя Шушик. Сумна посмішка пробігла по її губах. «Мабуть, їй приснилась мати…» — подумав хлопець і через хвилину сам уже спав так солодко, як можуть спати лише пастухи, що живуть серед природи…
Розділ сімнадцятий
Про те, як полонені Барсової ущелини скорочували свій шлях до волі
— Ну, як ви тепер думаєте? — запитав Ашот товаришів на світанку наступного дня. — Підемо оглядати наше нове житло, збирати виноград чи розчищати стежку?
— Звичайно, виноград їсти найлегше. Але ми повинні йти на важку роботу, — сказав Гагік.
— Я теж так думаю, Гагік. По-моєму, ми повинні сьогодні до самих сутінків розчищати дорогу.