Разом вони підбігли до берега найближчого озера й зазирнули в його прозору зеленкувату воду. Там, на глибині, повільно перебирали плавцями величезні форелі. Зграйка спізнілих качок шугнула вгору й зробила коло над озером. Десь з середини озера зайшлася своїм божевільним сміхом пара полярних гагар.
Потім хлопці підійшли до найближчого гаю. Джеймі зміряв очима смереки, що ледь помітно погойдували верховіттям.
— Непогане місце, — зауважив він. — Тут можна було б поставити хатинку.
В цю мить їхню увагу відвернув хрускіт гілок: маленьке оленятко раптом кинулося вперед і зникло між дерев. Авасін помітив удалині якийсь рух і зняв з плеча рушницю. Хлопці підбігли до узліска, щоб роздивитись, хто там ворушиться.
Вони побачили, як з другого гаю повільно вийшли з півсотні самців карібу й почали поскубувати осоку на галявині. Авасінові очі радісно засяяли.
— Ці олені, напевно, провели тут усе літо, — сказав він. — І ладен закластися, що вони залишаться тут і на зиму! А коли так, то ми завжди матимем свіжу оленину!
Вони обережно відійшли назад від узліска, щоб не сполохати стадо. Джеймі помітив, що оленятко все ще не повернулося.
— Видно, ми втратили нашого мазунчика, — сказав він.
— Ет, забудь про нього на час, — відповів Авасін. — Давай обстежимо до кінця всю полонину.
Впродовж наступних двох годин вони знайомилися з цим новим для них світом. Полонина була невелика — милі чотири завдовжки й з півмилі завширшки. Вздовж північного схилу її густим лісом стояли смереки, а модрини купчилися коло кожного озерця.
Не зустрічаючи особливих перешкод на своєму шляху, хлопці видобулися на дивний піщаний хребет, що простягався вздовж усієї долини, немовби розтинаючи її навпіл. Висота його дорівнювала приблизно сорока футам, а ширина вершини — трьом футам. Його схили були такі круті, що хлопці аж засапалися, видираючись нагору. Вузький гребінь хребта був добре утрамбований і вкритий безліччю вовчих та оленячих слідів, а сам він мав таку правильну форму, що Джеймі здивовано зауважив:
— Це ж схоже на шосейний насип!
— Ні, — сказав Авасін, — це радше нагадує річище, перевернуте догори дном!
І він був таки ближчий до істини.
Цей піщаний хребет являв собою оз, а ози належать до найдивовижніших геологічних явищ на землі. Вони утворилися з величезних льодовикових наносів, що вкривали колись рівнини Барренленду суцільним шаром криги в кілька тисяч футів завтовшки.
Коли льодовики почали танути, на їхніх поверхнях з'явилися річки. Поступово ці річки врізалися в кригу, прокладаючи в ній величезні тунелі. Часто вони проривалися крізь скупчення піску й ріні, що їх згромаджували, рухаючись, льодові маси, і невдовзі річки вже споруджували собі річища всередині льодової шапки.
Минуло ще багато тисяч років, і льодовики зникли, а разом з ними щезли й їхні річки. Але прокладені в кризі річища залишилися. Вони провалилися крізь танучу кригу на твердий грунт під льодовиками, утворивши те, що Авасін назвав річищами, перевернутими догори дном.
Тепер вони простягаються через гори, долини, рівнини й озера, незалежно від нинішнього рельєфу місцевості. Деякі тягнуться на сотні миль і подекуди перетинають навіть гірські пасма, так само як Велика китайська стіна, що змією звивається по схилах і вершинах кам'яних велетнів. В деяких місцях ози пролягають навпростець через великі озера, як дамби. Вони являють собою природні шосейні шляхи на арктичних просторах.
Авасін і Джеймі попрямували далі гладкою й рівною дорогою, обдивляючись навколо. Дорога привела їх до західного кінця полонини, де піщане пасмо збігало на крутий кам'янистий схил горба. Звідти хлопці повернули назад і наприкінці дня досягли східного кінця полонини. Тут оз спускався крізь стрімку розколину вниз, залишаючи зелене міжгір'я. Хлопці пішли далі і за дві милі раптом вийшли з ущелини на широку й пустельну рівнину Річки Замерзлого Озера! Під ними, за кілька миль на південь, бовваніла лінія оленячої загорожі, і вони навіть розгледіли малесеньку цяточку — їхнє кам'яне іглу!
Їм ще раз пощастило того дуже щасливого для них дня… Адже добуватись до затишної полонини з пожитками за плечима через карколомні схили було б дуже важко. Але тепер до їхніх послуг було готове шосе, яким вони могли подорожувати без будь-яких труднощів.
Сонце вже заходило, коли хлопці вийшли на рівнину й зупинилися, дивлячись на неї.
— Мої одноплемінники сказали б, що нам допомагає сам великий дух Маніту, — стиха промовив Авасін.
Це був урочистий момент, але урочистим він залишався недовго.