— Добре, що вони рознюхали лиш одне місце, — зауважив Авасін. — Але тепер нам треба перевезти все м'ясо до хатини, бо там ми хоч зможемо його пильнувати.
Вони вирішили нашвидку перекусити, а потім навантажити сани й рушити назад. Перевезення всіх харчів та інших припасів до хатини мало бути нелегкою справою, і хлопців ця перспектива аж ніяк не принаджувала.
— Це нам щонайменше тиждень доведеться гарувати, — похмуро сказав Джеймі. І зітхнувши, додав — Якби ж то в нас був собачий запряг!
А втім, вони мали й одну підставу радіти. Незважаючи на холодний вітер і на те, що обідали вони без вогнища, їм було тепло. Новий одяг грів їх навіть краще, ніж вони сподівалися, хоча рукавички, що їх наостанку квапливо зшив Авасін, вийшли надто незграбні, і, коли треба було зробити щось пальцями, рукавички доводилося скидати.
Після обіду, що складався з однієї страви — пемікану — Джеймі пішов оглянути решту криївок, а його приятель тим часом заходився вантажити санки. Несподіваний вигук Джеймі примусив Авасіна здригнутися.
— Біжи-но сюди мерщій! — закричав Джеймі від одного з найвіддаленіших горбків. — З рушницею!
Підбігши до нього, Авасін побачив, що Джеймі стоїть біля криївки, спорудженої в улоговинці. Сніг тут був ще пухкий і зберігав відбитки слідів. Ті дивні сліди огинали підковою оленячі роги, котрі позначали склад. Глянувши на них, Авасін відчув, як по спині йому пішов мороз.
Кожен слід являв собою правильне коло понад фут діаметром, а відстань між слідами дорівнювала приблизно трьом футам. Здавалось, їх зроблено було барильцем.
— Хто б це їх міг залишити? — прошепотів Джеймі, якого раптом теж пойняв страх.
Авасін відповів не зразу.
— Це можуть бути сліди тільки двох істот, — нарешті промовив він тонким, зляканим голосом. — І я волів би не зустрічатися з жодною з них! Їх міг залишити або велетенський тундровий ведмідь грізлі, або ескімос — своїми снігоступами.
Обидва хлопці тривожно озирнулися довкола. Навкруги на багато миль розлягалася гола засніжена рівнина, і ніщо не ворушилося на її білих обширах. І все ж Авасін зняв рушницю з запобіжника й поклав палець на спусковий гачок.
— Напевно, це був ведмідь, — сказав Джеймі.
— Цілком можливо, — відповів Авасін. — Чіпевеї розповідають багато історій про тундрового грізлі. З цим звіром краще не зустрічатися — він страшенно лютий і підступний. Я ще не чув, щоб кому-небудь пощастило вбити його, і я знаю тільки двох чи трьох чіпевеїв, які бачили його на власні очі. — Його пересмикнуло, хоч він і не змерз. — Хай там що, а ночувати тут я не хочу. Нумо, хутчіш довантажимо санки — й гайда додому.
За кілька хвилин вони вже тягли санки на північ, намагаючись іти якнайшвидше.
Поява росомах, а надто непояснених та застрашливих слідів у Таборі Кам'яного Іглу, стривожила хлопців, і вони прагнули тепер якнайскоріше перевезти до свого житла всі харчі із криївок, розташованих поблизу оленячої загорожі, з тим, щоб надалі їм не треба було туди повертатися.
Впродовж наступних трьох днів вони зробили три ходки, повертаючись щоразу з важким вантажем м'яса та риби. Ці подорожі обходилися без будь-яких пригод, і хлопці раділи з цього, але кожна ставала справжнім випробуванням їхніх сил. Дорога назад, коли і важкими санками доводилось видобуватися довгим схилом угору, до Затишної Полонини, була для них страховинною.
Коли хлопці вчетверте вирушили з табору додому, їм уже не ставало сили, і, пройшовши дві-три сотні кроків, вони мусили зупинятись і відпочивати. Прагнучи відшукати якийсь легший шлях, вони тепер ішли понад берегом озера, маючи намір обійти з півночі вільне під снігу пасмо скель, а відтак завернути знову на південь до входу в міжгір'я. Цей маршрут завів їх у незнайому місцевість, і, відпочиваючи, вони озиралися довкола з особливою цікавістю. Авасінові зіркі очі перші помітили якийсь дивний виступ на гребені хребта, що здіймався попереду, відгалужуючись під прямим кутом від гір, між якими примостилася Затишна Полонина.
— Що то за дивний бугор аж ген на верховині? — запитав він, вказуючи пальцем.
Джеймі глянув туди. Сніг сліпучо сяяв на сонці, але, придивившись, хлопець розгледів щось схоже на кам'яний горб на самому гребені хребта.
— По-моєму, звичайнісінька купа каміння, — сказав він.
— Ні, не звичайнісінька, — заперечив Авасін. — А явно зроблена людськими руками.