Мері щедро наділила їх на дорогу харчами, бо хлопці вирушали до голодного краю, де могли розраховувати тільки на власні запаси. В дерев'яну «продуктову скриньку» Мері склала сіль, цукор, пекарний порошок, смалець, борошно, чай і бляшанку з медом, на додаток до всього — велику торбу в'яленого м'яса.
В свої рюкзаки вони запакували по три пари мокасинів з лосиної шкіри, светри, сорочки, шкарпетки, по шість коробок набоїв тридцятого калібру й голки з нитками. Двадцять коробок набоїв для Деніказі були запаковані окремо й покладені в носову частину човна.
Готувати їжу хлопці взяли з собою чавунну сковороду й велику, вкриту кіптявою багатьох вогнищ бляшанку з-під сиропу, що могла правити і за чайник, і за казанок, і за відро на воду. Запас сірників мав зберігатися в трьох невеличких скляних пляшках.
Навіть у середині літа ранки в північних лісах бувають холодні, і тому хлопці вляглися в грубі брезентові штани, теплі вовняні сорочки й брезентові куртки. Холоші штанів вони заправили в товсті шкарпетки, а на мокасини з лосиної шкіри взули звичайнісінькі калоші — ті самі, що їх городяни носять, коли йде дощ.
Коли над обрієм засвітилася перша жовта смужка світанку, хлопці й Деніказі та його супутники мовчки посідали в каное, і Авасінові родичі повідштовхували човни од берега. Хоч усе це робилося вельми спокійно, Джеймі, який умостився на носі кедрового каное, аж тремтів із радісного збудження.
Мері вигукнула їм навздогін ще кілька напучень. Хтось з чоловіків на березі пожартував, чи вміють, мовляв, хлопці веслувати. Та чіпевеї вже налягли на весла, глибоко занурюючи їх. у, тиху воду дужими руками. Джеймі й Авасін поспішно пристосувалися до їхнього ритму, і за кілька хвилин чотири човни почали танути в туманному просторі.
Чіпевеї, вправні веслярі, яким ще більшої енергії додавала нагальність дорученої їм справи, вирвалися далеко вперед, і хлопці мовчки щосили працювали веслами. Скоро, незважаючи на холодний туман, лоби їм упріли.
Джеймі зціпив зуби й уперто процідив:
— Ми мусимо наздогнати їх. Нумо, ще швидше!
Обидва тричі занурювали весло у воду з одного соку каное, а тоді, підкинувши весло в повітря, перехоплювали його на льоту й тричі відштовхувались од води з другого боку, жодного разу не збиваючися з ритму.
Часто змінюючи нахил тіла, вони не давали м'язам затерпнути, а злагоджена ритмічність рухів полегшувала роботу.
Спочатку каное линули у вранішній тіні, що її відкидали високі береги озера. Десь над полудень вони порівнялися з порубом, посередині якого стояли розвалені стіни покинутої хати. Чіпевеї зразу ж скерували свої човни подалі од берега, аби об'їхати це зловісне місце.
Обидва хлопці знали історію полишеної хати. Її збудував молодий рудоволосий англієць, який хотів заснувати тут факторію. Та майже двадцять років тому молодий торговець зник. Ніхто не знав напевно, що з ним сталося, хоч у індіян крі була щодо цього своя версія — мовляв, якось узимку він вирушив скуповувати песцеве хутро в ескімосів, а назад так і не повернувся. Єдина пам'ять, що її він по собі залишив, була оця купа гнилих колод, яку й досі називали факторією Рудоволосого.
— Чіпевеї поводяться так, наче бояться факторії Рудоволосого, — зауважив Джеймі, коли вони пропливали повз неї.
Авасін відповів не зразу.
— Можливо, їм краще ніж іншим відомо, чому зник той торговець, — нарешті промовив він. — Чіпевеї — народ дивний.
Вже сутеніло, коли каное досягли північного краю озера. Тут закінчувалися володіння племені крі, і далі лежала незнайома хлопцям земля.
Каное вперлися носами у вузеньку смужку прибережного піску. Звідси ідтен-елделі звичайно рушали далі суходолом, в обхід Касмірського водоспаду. Але починати цей тривалий перехід з човнами на плечах було вже запізно, бо темрява швидко насувалася, і тому індіяни запалили на березі багаття. Хлопці повечеряли смаженим сигом коло вогнища Деніказі. З'ївши свою пайку, індіянський ватажок, не кажучи ані слова, відійшов од вогню, загорнувся в ковдру й ліг.
Хлопці повернулися до свого човна, перевернули його й залізли під низ. Вмостившись на ніч, вони й обличчя накрили ковдрами, щоб їх не покусали москіти. Десь далеко завив у темряві вовк, але хлопці не почули його, бо вже спали міцним сном.
Задовго до світанку вони вже знову були на ногах. Деніказі так поспішав повернутися до свого стійбища, що не дозволяв нікому згаяти й хвилинки. Сніданку не готували — пережовуючи на ходу по жменьці в'яленого м'яса, чоловіки й хлопці вирушили в довгий перехід.