— Так, ми повернемося, Авасіне, — сказав він, — і залишимося в Затишній Полонині. Залишимося там, скільки треба буде. Я дістав добру науку і добре її засвоїв. Поки ми пристосовувалися до тутешньої природи й не ішли проти її законів, усе було гаразд. Та коли ми вирушили на південь, то тим самим кинули виклик усій Арктиці, переоцінивши свої сили. Ми рушили напролом, а тундру пробоєм не пройдеш. Тим-то наше щастя, що ми ще й досі живі!
Авасін пильно подивився приятелеві в очі.
— Я не думав, що ти зрозумієш це, Джеймі, — сказав він нарешті. — Білі люди, як правило, цього не розуміють. Вони вважають, що можуть узяти Арктику голіруч, що вона скориться їм без опору. Багато хто з них зрозумів згодом, що помиляється, але зрозумів це надто пізно, коли вже нікому було про це сказати. Мій народ ставиться до Барренленду інакше, його ставлення важко передати словами, але ти, напевно, вже розумієш його. Якщо ти борешся проти самого духу півночі, то неодмінно зазнаєш поразки. Якщо ж ти поважаєш його закони, то він сам дбає про тебе.
В устах Авасіна це була надто довга промова, та коли він скінчив її, обидва хлопці вперше за багато тижнів почулися щасливими. Обидва зітхнули з полегшенням і неначе глянули на світ новими очима. Тепер вони ладні були повернутися до маленької хатинки в міжгір'ї й відмовитися від нерозважної й смертельно небезпечної спроби накинути власну волю Барренлендові.
Решту дня вони провели в своєму самотньому наметі посеред безмовної тундри. Джеймі дбайливо зібрав усе м'ясо, розкидане навколо санок. При половинному раціоні його мало вистачити на два дні. Авасін тим часом узяв дві широкі стрічки сириці по два фути завдовжки й прорізав у них вузькі отвори для очей. Обв'язані круг голови, ці стрічки з прорізами мали правити за захисні окуляри.
Коли настала ніч і на небі зійшов півмісяць, хлопці запрягли собак і вирушили на північ — до своєї хатини.
Ніч була тиха, безхмарна й морозна. Півмісяць завис низько над обрієм, заливши безмежні обшири блакитним сяйвом. Хлопці повільно простували за санками, і подеколи то Джеймі, то Авасін сідав на них і їхав якийсь час, бо обидва все ще були слабкі після триденної хвороби — снігової сліпоти.
Посеред ночі на небі спалахнуло всіма кольорами веселки північне сяйво. Зелені, жовті й рожеві завіси пломеніли над виднокругом, і Джеймі здавалося, що він чує легкий шурхіт, наче хтось ходить у шовковій сукні.
Авасін теж почув цей звук, спочатку зачудувався, та потім збагнув його значення, і обличчя його враз спохмурніло. Обернувшись до Джеймі, він сказав:
— Хоч ми з тобою й склали зброю, та війна ще не скінчилася. Те, що ми чуємо, — це вітер!
Джеймі зразу ж пригадалися хурделиці, що ревли над Затишною Полониною впродовж минулих тижнів.
— В такому разі тут нам не можна залишатися, — сказав він стривожено. — Адже в нас немає дров і харчі кінчаються.
— Може, гора дасть нам якийсь захисток, — відповів Авасін.
Собаки теж почули наближення снігової бурі, і їх не треба було підганяти. Хлопці побігли слідом за санками, що несамовито підстрибували на горбках та кучугурах.
Пробігши з півгодини, хлопці змушені були зупинитись і перепочити. Собаки стривожено й нетерпляче скавучали, а слабкий, далекий шурхіт дедалі наростав і тепер уже нагадував віддалений гуркіт водоспаду. Сірі хмари закрили місяць, північне сяйво зблякло й поступово щезло. Темрява згустилася так, що вже важко було вгледіти, що лежить попереду.
Коли санки знову зрушили з місця, над тундрою вже знявся легенький вітерець, і температура почала різко падати. Авасін механічно відзначив у думці напрямок вітру, бо він знав, що незабаром цей напрямок стане єдиним його орієнтиром.
Відпочиваючи кожні п'ятнадцять-двадцять хвилин, хлопці просувалися на північ. Вітер дужчав, завивав дедалі гучніше, і в такт його поривам дедалі гучніше калатали хлоп'ячі серця. Пурга поволі набирала сили, крижане повітря вже обпікало шкіру, хлопцям довелося насунути каптури аж на брови. От і сніг почав злітати із западинок і вихоритися над кучугурами в примарному танку привидів. Хутряні облямівки каптурів взялися густим інеєм.
Морок зробився майже непроглядним. Авасін пішов уперед, щоб вести за собою собак. Він віддалився всього на кілька кроків, але Джеймі вже не бачив його. Хоч Джеймі йшов впритул за санками, вони раз у раз ніби розчинялися в темряві, і нарешті він прив'язав себе до них сирицевим ремінцем. Хлопець поточувався від утоми і тільки ціною неймовірних зусиль тримався на ногах.
Вітер ревів тепер на повен голос. Не застережливий рокіт, а лютий, грізний крик вихоплювався з темряви. Ось він перейшов в оглушливе, страхітливе завивання.