— Що там коїться? — раптом запитала Жинь.
Вона показала рукою. До їхнього табору крокували двоє чоловіків із загону Совдзі з жовтими пов'язками. Обидва тягли позаду себе мішки з рисом.
— Бляха! — роздратовано скрикнув Кітай. — Невже знову!
— Агов! — Жинь підвелась і піднесла до рота складену долоню. — Агов, ви! Зупиніться.
Чоловіки продовжили йти, немовби зовсім її не чули. Жинь довелося підбігти до них і крикнути, аж доки вони нарешті не зупинилися.
— Куди ви тягаєте ці мішки? — вимогливо запитала вона.
Вони перезирнулися з неприхованим роздратуванням. Вищий заговорив:
— Совдзі наказав нам принести трохи рису до наметів.
— Ми організували спільну кухню,— Жинь змахнула рукою — Можете поїсти там. Саме туди відносять усю вцілілу їжу. Пошуковим командам наказали...
Її перебив нижчий:
— Бачте, ми не виконуємо ваших наказів.
Жинь спантеличено кліпнула:
— Це я звільнила селище.
— Дуже люб'язно з вашого боку, пані. Але тепер воно під нашим контролем.
Жинь приголомшило, що вони закинули мішки на плечі і, зневажливо глянувши на неї наостанок, зарозуміло покрокували геть.
«Я навчу вас слухати!» Її долоня розпашіла жаром. Жинь підняла кулак, націливши його їм у спини...
— Не смій, — Кітай перехопив її зап'ясток. — Зараз не час для вогню.
— Хай бояться!— не стрималася вона — Яка відверта непокора!
— Не можна злитися через дурість. Просто відпусти їх. Якщо хочеш, щоб вони стали на твій бік, то не можеш просто походжати табором, підсмажуючи їм горіхи.
— Та що за дурню Совдзі наговорив своїм людям?! — просичала вона — Він же знає, що командую тут я!
— Сумніваюся, що він про це взагалі говорив.
— Ну тоді їх чекає неприємна несподіванка.
— І хоча тут ти маєш рацію, але не солдатів тобі треба переконувати, — сказав Кітай. — Переконай Совдзі. Проблема в ньому.
— Варто було просто кинути його в тому підвалі, — не вгавала Жинь. — Або можемо вбити його зараз.
— Занадто складно організувати, — спокійно промовив Кітай. Жинь так часто пропонувала розв'язати проблему, вбивши когось, що він просто притінив реагувати. — І час убивства викличе забагато підозр. Тоді ми точно втратимо його людей. Ти можеш влаштувати все як нещасний випадок, але навіть так це видаватиметься надто сумнівним. Совдзі не з тих, хто випадково падає зі скелі.
— Тоді слід ослабити його, — сказала Жинь. — Скинути з п'єдесталу.
Але як? Якийсь час вона поміркувала Дискредитувати Совдзі буде важко. Ці люди його люблять. Такі узи не зруйнувати за одну ніч.
— Не обов'язково, — зауважив Кітай. — Не варто відрубувати змії голову, якщо можеш її заспокоїти. Просто переконай його, що це йому вигідно.
— Але як?
Він глянув не неї, і в його очах грали іскорки.
— О, переконувати ти й без мене вмієш.
Вона потерла культею кулак на здоровій руці.
— Піти погомоніти з ним, так?
Він зітхнув.
— Будь милою.
— Чим завдячую такій люб'язності? — запитів Совдзі. Він сидів біля багаття, порпаючись у мисці з гарячим білим рисом, значно запашнішим за ячмінну кашу на спільній кухні.
— Вставай, — сказала Жинь. — Підемо прогуляємося.
— Навіщо?
— Щоб позбутися зайвих вух.
Совдзі примружився. Певно, збагнув, до чого йде, бо ледь помітно кивнув «залізному вовку», який сидів найближче. Це означало; «Залиште нас Усе гаразд».
Усі чоловіки розвернулися й пішли. Совдзі підвівся.
— Ну гаразд, Принцесо. Я прогуляюся з тобою.
Жинь скривилася.
— Принцесо?
— Сінеґардська освіта? Колишня еліта Міліції? Для мене це королівські досягнення.
Це зовсім не звучало як комплімент. Жинь вирішила не відповідати. Вона не зронила й слова, аж доки вони не зайшли глибоко в ліс, де їх ніхто не міг почути. Вона могла дозволити Совдзі не втрачати гідності перед своїми людьми. Інакше він не так охоче віддавав би накази.
Спробувала почати дипломатично:
— Я впевнена, що ти вже зрозумів: у нас є люди і ресурси, яких немає в тебе.
— Годі, — він підняв руку.— Я знаю, чого ти хочеш. Ми не приєднаємося до жодної коаліції. Твоя війна — не моя проблема.
Жинь пхикнула:
— Учора ви охоче приймали нашу допомогу.
— Моєю проблемою були муґенці. І не вдавай, що річ лише у Федерації. Твоя Південна коаліція кидає виклик Республіці, і ти ідіотка, якщо думаєш, що зможеш втягти в це й мене.
— Невдовзі в тебе просто не буде вибору. Їнь Вейсжа...
Совдзі пустив очі під лоба:
— Вейсжі немає до нас діла.
— Буде,— наполягала вона. — Гадаєш, захопивши північ, Вейсжа зупиниться? Я зустрічалася з призахідниками, знаю їхні наміри. Вони не зупиняться, доки не збудують свою церкву в кожному нашому селищі..
Совдзі колупався у зубах нігтем мізинця.
— Церкви ніколи нікого не вбивали.
— Але вони підтримують режим ідеологій, які вбиватимуть.
— Та годі, ти хапаєшся за соломинку.
— Невже? Ти стикався з ними? Коли опинишся під правлінням призахідників, пожалкуєш про ці слова Я говорила з ними. Я знаю, як вони ставляться до нас Ані селища, ані люди, ані наша свобода — ніщо не виживе за світового порядку, який вони планують утвердити.
— Не говори мені про виживання, — випалив Совдзі. — Я не один місяць оберігав наших людей, поки ти гралася в мисливського собаку при дворі Вейсжі. І що це тобі дало?
— Була дурна, — відверто відповіла Жинь. — І я це знаю. Тоді я була дурна й мусила б помітити знаки. Але тепер я повернулася на південь і ми можемо зібрати армію, якщо ти поведеш «Залізних вовків»...
Він перебив її сміхом:
— Ні, Принцесо.
— Не думаю, що ти розумієш, — сказала вона — Це був наказ. А не прохання.
Совдзі простягнув руку й легенько вдарив по носі:
— Це ти не розумієш: ми не є і ніколи не будемо під твоїм командуванням.
Жинь кліпнула, приголомшена тим, як він посмів їй це сказати.
То он як усе обернулося.
— О, Совдзі, — вона прикликала в долоню полум'я. — Ти не розумієш, як усе влаштовано.
Вона кинулася до нього саме тієї миті, коли він потягнувся до свого меча Вона це передбачила Коли він замахнувся, вона ухилилася від клинка і сильно вдарила Совдзі в ліве коліно. Він зігнувся. Вона вибила з-під нього другу ногу й стрибнула йому на груди, коли він упав, міцно схопивши пальцями за шию. Стиснула.
— І ти не знаєш, із ким маєш справу, — вона нахилилася ближче, аж доки майже не торкнулася його шкіри вустами, аж доки її дихання не обпалило йому щоку. — Я не сінеґардська еліта Я дикунка, бруднокровна спірлійська сука, що стерла з лиця землі цілу країну. Й іноді, якщо мене занадто розізлити, я зриваюся.
Вона випустила з-під пальців тоненьку смужку полум'я. Совдзі вирячив очі Жинь сильніше впилася нігтями йому в шкіру.
— Ти повернешся разом зі мною в Жуйдзінь. Відтепер «Залізні вовки» битимуться під моїм командуванням. Ти лишаєшся їхнім лідером, але чітко поясниш встановлену ієрархію. А якщо спробуєш влаштувати заколот, ми продовжимо з того, на чому закінчили. Затямив?
У горлі Совдзі щось забулькотіло. Він слабко поплескав її поруці.
Вона стиснула сильніше.
— Тепер ти мій собачка, Совдзі. І мовчки робитимеш усе, що я попрошу. Якщо захочу, злизуватимеш бруд з моїх черевиків. Це зрозуміло?
Він кивнув, нестямно плескаючи її по зап'ястку.
Жинь навіть не ворухнулася. Під підборіддям у Совдзі налилися й луснули пухирі.
— Не чую відповіді.
— Так, — прохрипів він.
— Що «так»?
Вона ослабила хватку якраз достатньо для того, щоб він міг говорити.