«Належить, — нагадала вона собі. — Ти їх підкорила. Ти завоювала це місце. Ти перемогла».
Звісно ж, усе це вони продадуть. Вони прийшли сюди по скарби, які можна було б обміняти на срібло на торговельних шляхах Моаґ. Пройшовшись пальцями по шовковому віялу, Жинь на мить уявила, як обмахується ним, убрана в гаптовані шовки, як ті, що носила Дадзі; уявила, як її несуть крізь захоплений натовп у золоченому паланкіні.
Вона відмахнулася від видіння. Віяла носять імператриці Генерали носять мечі.
— Поглянь, — сказав Кітай. — Хтось явно надто високої думки про себе.
Крісло судді в кінці кімнати було до сміху надмірно оздоблене. Воно радше личило б імператору, аніж міському чиновнику.
— Мені цікаво, як він проводив тут наради, — сказала Жинь. Крісло було прибите на платформі, на висоті кількох сантиметрів під підлоги. Щоб глянути на когось, доводиться витягувати шию.
Кітай пхикнув:
— Може, він просто був дуже низького зросту.
Зацікавившись, Жинь вилізла й сіла в крісло. Супроти очікувань, сидіння було створене для значно вищої людини, ніж вона. Її ноги по-дитячому звісилися з краю, навіть близько не торкаючись підлоги. І все ж вона не могла позбутися відчуття легкого захвату від того, що споглядає золочену кімнату і довгий стіл для нарад, на чолі якого сидить. Вона уявила, що всі місця зайняті людьми: солдати, радники й чиновники уважно слухають її настанови.
Як то воно — день у день правити? Як було Неджі сидіти в лазурових залах Арлона на іншому боці країни?
Вона дуже добре знала смак абсолютної, панівної сили. Але, сидячи на завойованому троні й споглядаючи порожні сидіння внизу, вперше пізнала смачну владу, що йшла разом з нею. Цей смак вона не успадкувала від Алтаня, бо Алтань завжди вважав себе знаряддям відплати, силою кари. Алтань не мріяв про трон.
А Жинь могла горіти і горіла значно яскравіше за Алтаня.
Не дивно, що Неджа обрав Республіку, а не її. Вона зробила б те саме.
«Тішся своєю Республікою, — подумала вона, стиснувши холодний підлокітник. — Тішся, поки можеш, Юний маршале. Добре надивися на свій блиск і запам'ятай, як воно. Бо я йду, щоб випалити все під тобою».
Розділ 26
У «Принципах війни» стратег Суньдзи докладно описав ідею, яку назвав ши, що з давньонікарської можна приблизно перекласти як «енергія», «вплив» або «стратегічна перевага». Ши — це вода, яка так стрімко несеться потоком, що може вивертати валуни з берегів. Ши — це кам'яні брили, які котяться крутим гірським схилом. Ши диктує, що, з'являючись, енергія накопичується і примножується.
Перемога Жинь у Дзіньджоу була поштовхом, що зрушив перший камінь. Після того все стало легко. Неджа не мав достатньо військ, щоб обороняти віддалені території, тому швидко відступав на південний схід, лишаючи позаду гори Ціньлін і Даба, які слугували Арлону природним захистом Потерпаючи від нападів з двох фронтів, він прийняв єдино можливе стратегічне рішення — зосередити війська в провінції Дракона, а решту Республіки лишити відбиватися власними силами.
Дорогою через провінцію Барана війська Жинь знаходили лише випалені поля й покинуті селища — свідчення того, що цивільним наказали швидко зібрати речі та відступити до гір або йти разом з Республікою. Усе, що біженці не могли забрати, вони кидали гнити на сонці. Південна армія не раз наштовхувалася на величезні купи туш худоби. Мухи дзижчали над зарізаними свинями, м'ясо яких було придатним ще два-три дні тому.
Це класичний принцип нікарської війни: коли ворог наступає, вичищай місцевість і споруджуй високі стіни. Коли ситуація гіршала, нікарські лідери знищували села й перевозили їжу, людей і припаси в міста, оточені мурами, щоб вони не стали активами ворога. Те, що не можна перевезти, спалювали, труїли або закопували. Це була найстаріша практика нікарської військової традиції, що посилювала страждання невинних. Хтось хоче вас завоювати, я інший хтось не хоче допустити, щоб нас зробили активом, тож вам непереливки з обох боків.
Від муґенців таке марнування було б зухвалим виявом неповаги. Але від Неджі, який мусив правити провінціями і оберігати їх, це абсолютна ознака слабкості. Це означає, що призахідницькі союзники покинули його. Він знає, що не зможе завадити південцям увійти в провінцію Дракона, тож йому лишалося тільки спробувати їх затримати.
Але Південна армія мала ши. Її неможливо було сповільнити. Війська Жинь бігли в шалі перемоги. Тепер вони мали гостріші мечі, кращу броню й більше їжі, ніж могли з'їсти. Вони билися з більшими вміннями та енергією, ніж будь-коли. Торували собі шлях, мов ніж, що ріже тофу. Дедалі частіше селяни здавалися зовсім без опору, дехто навіть охоче вступав до війська, тішачись регулярній платні й дворазовому харчуванню.
Зміни вражали. Ще кілька місяців тому Жинь вела відчайдушну колону людей через гори, ризикувала тисячами життів заради примарного шансу на виживання. А тепер вона йшла в наступ, а Неджа втратив майже все, що її в ньому лякало. Він — молодий король, що накульгує, спираючись на норовливого союзника, який оцінює його з тихих небес, і мусить ретельно переглянути свої зобов'язання. А тим часом Жинь має армію, що роздувається від упевненості, досвіду й припасів. Ба більше, вона має шаманів.
І вони показали себе просто дивовижно. Після того як у Дзіньджоу Дулінь мало не зламався, Жинь не плекала надій, що його вистачить надовго. Думала, від них буде щонайбільше кілька тижнів користі, доки вони неминуче не загинуть у бою або ж їй не доведеться їх убити. Найбільше вона хвилювалася через Ляньхву, яка після зміни в лазареті постійно поринала в кататонічні транси, часом на цілий день. Це так сильно налякало Піпадзі, що невдовзі вона почала боятися прикликати свою богиню і її довелося усунути від участі в наступних декількох боях.
Але з часом усі троє стали стабільнішими. За винятком прикрого випадку, коли Дуліню поцілили стрілою в плече і він ненароком викликав землетрус, що розчахнув поле бою триметровим проваллям, більше контролю він не втрачав. Транси Ляньхви скоротилися до одного на тиждень, а потім і зовсім припинилися. Піпадзі спромоглася опанувати себе і через три тижні після Дзіньджоу пробралася в селище як біженка й прикінчила всіх оборонців за ніч, пройшовшись серед них і мазнувши пальцями по відкритій шкірі.
Кожен із них навчився давати собі раду по-своєму. Дулінь почав медитувати вночі, годинами сидячи на землі зі схрещеними ногами. Ляньхва наспівувала за роботою, щоб заземлитися, перебираючи різноманітні народні балади й частівки навдивовижу приємним сопрано. Піпадзі невдовзі після вечері почала постійно зникати з табору й рідко поверталася до світанку.
Якось, трохи стривожена, Жинь простежила за нею. І зітхнула з полегшенням, побачивши, що Піпадзі просто стоїть у лісі, оточена деревами й без жодної душі навколо, і дихає.
— Ти не дуже вмієш ховатися, — сказала Піпадзі трохи згодом.
Жинь вийшла на галявину;
— Я не хотіла тебе потурбувати.
— Все гаразд, — Піпадзі видавалася трохи присоромленою. — Я тут ненадовго. Просто хотілося вийти кудись, де спокійно. Де не буде нікого, кому я можу нашкодити. Це, гм, розслабляє.
Жинь відчула дивний біль у грудях.
— Це розважливо.
— Можеш лишитися, якщо хочеш.
Жинь здійняла брови, трохи зворушена:
— Дякую.
Якийсь час вони просто стояли одна біля одної й прислухалися до стрекотання цвіркунів. Жинь погодилася, що це дивним чином і справді розслабляє.
— Ти не повертаєшся до норми, — різко промовила Піпадзі.
— Гм?
— Я помітила твої очі Вони завжди червоні Наші очі стають нормальними. А твої ні Чому?
— Бо я занадто далеко зайшла, — сказала Жинь. Це лише частково була брехня. — Я вже не можу цього загасити.
— Тоді що повертає тебе? — вимогливо поцікавилася Піпадзі. — Чому ти не губишся як... як ми?