— Прибуток? — Жинь наморщила носа. — Я ж тут не для того, щоб займатися підприємництвом...
— Правильно. Ти ось-ось очолиш націю, — на обличчі Моаґ майнула знайома Жинь співчутлива жалість. Таким наставницьким поглядом вона дивилася на неї завжди, коли вважала Жинь страшенно наївною. — А націям потрібне срібло, дівчинко. Війна — дороге задоволення. Ти мусиш якось платити солдатам. А потім доведеться розплачуватися з величезною кількістю тих, чиї домівки ти тільки-но зруйнувала. Де їм, по-твоєму, жити? Що їсти? Тобі потрібні матеріали для відбудови поселень. Потрібне зерно, щоб не допустити голоду, бо гарантую: цьогорічний урожай буде гівняний. Ніхто не доглядає полів, коли війна. Люди заклопотані тим, що вони, ну знаєш, біженці.
— Я... — Жинь не знала, що сказати. Вона визнавала, що це реальні проблеми і їй доведеться з ними зіткнутись, але ці труднощі здавалися їй такими віддаленими, що Жинь ніколи по-справжньому не думала про них. Це такі гарні проблеми, бо ж коли це стане важливим, це означатиме, що вона перемогла. Але який сенс мріяти про імперію, коли Неджа досі править південно-східними територіями. — Я не...
— О, не лякайся, — Моаґ підбадьорливо штурхнула її плечем. — Досить скоро ти сидітимеш на троні зі скарбів. Це я тобі й намагаюся сказати. Консорціум хоче бути тут не без причини. Усі ці шовки? Порцеляна? Поклади вольфраму? Антикварні вази? Вони хочуть мати це лайно і платять за нього добрі гроші.
— Але вони не збираються з нами торгувати, — сказала Жинь. — Хіба ні? Ну тобто, якщо ми переможемо, хіба вони не влаштують нам блокаду?
— Влаштують, на папері, відмовившись торгувати з Нікарською імперією, — Моаґ розвела руки у великодушному жесті. — Але в мене вдосталь кораблів, і я знаю достобіса шляхів замаскувати торговельні канали, тож товари не надходитимуть безпосередньо від тебе. Ти завжди можеш знайти спосіб продати те, на що є попит. І звісно ж, собі я братиму певну частку.
Жинь досі була спантеличена.
— Але якщо вони купуватимуть нікарські товари, хіба вони не знатимуть...
— Звісно, знатимуть, — сказала Моаґ. Вона похитала головою, знову співчутливо всміхнувшись. — Усі знають. Але в тому-то й суть мистецтва управління державою. Нації піднімаються й падають, але апетити не змінюються. Повір мені, спірлійко, ти возитимеш призахідницьке зерно за лічені тижні після того, як даси їм копняка зі своїх берегів, а натомість відсилатимеш їм скарби з Арлона. Світом править торгівля. Відправ посланця, коли будеш готова почати.
Бої стали важчими, коли Південна армія просунулася на схід. Жинь цього очікувала. По суті, тепер вона стукала Неджі в двері Вони були лише за кілька місяців ходу від Арлона, і кожне велике місто на їхньому шляху займали добре підготовлені республіканські солдати. Тепер Жинь постійно мала справу з артилерійськими формуваннями, які мали опіумні снаряди, й це змушувало її виявляти дедалі більшу винахідливість у тому, як і коли використовувати шаманів. У половині битв вона взагалі не відсилала Піпадзі чи Дуліня на поле бою, покладаючись на звичайні військові способи розбиття супротивника Здебільшого вона була єдиним шаманом у дії, бо мала вищу терпимість до опіуму, ніж інші. Вона могла витримати двадцять хвилин у безпосередній близькості від диму й за цей час завдати незліченних пошкоджень, перш ніж буде змушена відступити.
Бої стали запеклішими. Оборонці вже не здавалися так швидко і значно частіше билися на смерть, намагаючись забрати з собою якомога більше південців. Кількість загиблих і поранених серед солдатів Жинь, що колись обраховувалася десятками, тепер зросла до тризначних цифр.
Але Жинь тішилася, що війська Неджі такі страшенно повільні. Зовсім не мобільні Це були стаціонарні оборонці: вони застрягали за мурами й захищали їх як могли, але навіть не намагалися завдати удару з тилу, що могло б спричинити Південній армії справжні труднощі.
— Мабуть, це тому, що вони обтяжені тоннами призахідницького спорядження, — припустив Кітай. — Колісні аркебузи, численні гармати, всі ці важезні штуки. Їм бракує транспортної підтримки, щоб везти це з собою, тому вони завжди прив'язані до місця.
Це перетворювало війська Неджі на нерухомі цілі й компенсувало технологічну нерівність: його солдати лишалися в окопах з важкими машинами, а загони Жинь були швидкі, рухливі й завжди наступали. Це була ніби боротьба черепахи і вовка — одна відступала в дедалі менший панцир, другий чатував на кордонах, чекаючи першої-ліпшої слабкості, щоб напасти.
Це було Жинь до вподоби. Зрештою, їх з Кітаєм і Неджею вчили ще з першого року в Сінеґарді, що завжди, завжди краще наступати.
Попри все сильніший опір, тиждень за тижнем вони продовжували відвойовувати території, а землі Неджі скорочувалися.
Жинь знала, що поразки Неджі — не зовсім його провина. Він успадкував Республіку розрізненою, сповненою образи на його батька. Тим паче, величезна, неповоротка армія Неджі була виснажена боротьбою в громадянській війні, яка мала швидко скінчитися. Його внутрішнє коло ставало все меншим, скоротившись тепер до призахідницьких аташе, які сипали в'їдливими коментарями про те, як Неджа ось-ось втратить країну, а також колишніх радників Вейсжі, які нарікали, що він — не батько. До Жинь доходили чутки, що після подій на горі Тяньшань Неджі довелося розбиратися вже з двома спробами державного перевороту, і хоча він швидко кинув винних за ґрати, кількість недоброзичливців зростала.
Що важливіше, він втрачав підтримку народу.
Більшість нікарської еліти — аристократи, провінційні чиновники, міські бюрократи — лишалися відданими Арлону. Але селяни не мали міцної прихильності до Республіки. Вони не отримували фінансової вигоди від нової торговельної політики Неджі, а тепер, скуштувавши життя під призахідницькою окупацією, були схильні підтримувати єдину альтернативу.
Як наслідок, коли Жинь рушила на південь, то зіткнулася з неабиякою розвідувальною мережею. У сільській місцевості всі тісно пов'язані одне з одним. Базарні чутки — основа для важливої інформації. Байдуже, що її нові джерела не були учасниками розмов на високому рівні і що ніхто з них не бачив мапи з розташуванням військ. Вони на власні очі бачили події.
«Три колони перетнули річку дві ночі тому» — повідомляли вони.
«Ми бачили юзи з порохом, які сьогодні вранці вирушили на схід».
«Вони будують тимчасові мости через річку на цих двох перехрестях».
Значна частина цих наземних, наочних розвідданих була марною. Селяни не були підготовленими шпигунами й не вміли малювати точних мап, а ще часто прикрашали свої розповіді для драматичного ефекту. Але вони брали обсягом інформації. Коли Жинь отримувала повідомлення щонайменше від трьох різних джерел, вони з Кітаєм могли скласти їх докупи в доволі точну й вичерпну картину того, де Неджа розташовує оборону і де він планує завдати удару.
І знов-таки це підтверджувало те, в що Жинь вірила ще від початку кампанії: нікарські вихідці з півдня слабкі, але численні, а ще згуртовані, й вони можуть руйнувати імперії.
— Неджа не може робити це зумисне, — промовив Кітай якось увечері після того, як ще одне місто в провінції Зайця, навіть не пискнувши, впало до рук південців. — Наче й не намагається.
Жинь позіхнула:
— Не виключено, це все, що він може.
Кітай насторожено глянув на неї:
— Не дери кирпу.
— Так, так.
Жинь знала, що насправді не слід сприймати їхню перемогу як належне. Вони обоє чудово розуміли, що численні успіхи південці здобули значною мірою тому, що Неджа просто не міг розпоряджатися такою ж кількістю військ і ресурсів.
Але чому?
Вони припускали, що на цьому етапі основною стратегією Неджі було осісти в Арлоні й зосередити там війська. Але, звісно ж, він розумніший і не став би складати всі яйця в один кошик. Арлону пощастило з кількома природними лініями оборони, але примирення з облогою так рано просто кричало або про відчай, або про безрозсудство.
— Він упевнений у чомусь, — збентежено промовив Кітай. — Інакше єдине можливе пояснення всього цього — в тому, що він збожеволів, у нього мусить бути якийсь козир у рукаві.