Жинь спохмурніла:
— Гадаєш, більше дирижаблів?
Але це здавалося малоймовірним. Якби Неджа отримав додаткову допомогу від призахідників, то вже скористався б нею для повітряних атак, поки вони ще були на відкритій, віддаленій місцевості, а не неподалік його любої столиці.
— Може, він ставить усе на Дракона? — припустила Жинь. — Або якусь нову військову технологію, смертоноснішу навіть за шаманізм?
— Або військову технологію, здатну протидіяти шаманізму, — сказав Кітай.
Жинь різко поглянула на нього. Він промовив це надто швидко — це була не здогадка.
— Тобі щось відомо?
— Я, гм, не впевнений.
— Неджа про щось розповідав? — наполягала Жинь. — У Новому місті, коли Петра.. Ну тобто... невже він...
— Він не знав, — Кітай знічено смикав себе за волосся. — Петра нічого йому не розповідала Він проходив її... ну, тести. Призахідники давали йому зброю. Таку запропонували угоду, і він пристав на неї. Вони не вважали, що він мав право знати, що саме вони досліджували.
— Він міг брехати.
— Міг. Однак я бачив, як Неджа бреше. І це було не воно. Це був просто відчай.
— Але Петра нічого такого винайти не могла, — гнула своєї Жинь. — У них нічого немає. Їхня теологія хибна. Їхнього Творця не існує. Якби в них було якесь антишаманічне знаряддя, вони використали б його для захисту свого флоту, але ні. У них є лише звичайна зброя — порох і опіум, а цьому ми протидіяти вміємо. Чи не так?
Кітай вагався:
— Це з того, що ми знаємо.
Розчарована, Жинь схрестила руки на грудях:
— Обери бік, Кітаю. Ти щойно сказав, що немає доказів...
— Але й доказів відсутності такої зброї також немає. Я просто міркую про таку ймовірність, бо ми мусимо її враховувати. Якщо в Неджі немає в рукаві нічого такого, то досі його стратегія була абсолютно безглуздою. А ми не можемо рухатися далі, припускаючи щодо нього найгірше.
— Тоді що? Хочеш змінити маршрут з Арлона?
Кітай поміркував.
— Ні. Я не вважаю, що нам слід змінювати загальну стратегію. Ми продовжимо відвойовувати землю. Продовжимо накопичувати ресурси. І з огляду на наявну інформацію, візьмемо Арлон за розкладом. Але я кажу, що нам треба бути обережними.
— Ми завжди обережні.
Він втомлено поглянув на неї:
— Ти розумієш, про що я.
На цьому вони й розійшлися. Говорити більше не було про що: без доказів вони нічого не могли вдіяти.
І Жинь вважала Кітая параноїком.
А якщо Неджа не має якоїсь таємної зброї? Якщо йому просто судилося програти? Вона не могла позбутися відчуття, що, можливо — лише можливо, — закінчення цієї історії неминуче. Зрештою, останні декілька місяців прояснили: її не можна розбити. Бій за боєм, перемога за перемогою вона дедалі більше переконувалася, що їй суджено правити Імперією. Бо як інакше пояснити низку нечуваних, неймовірних перемог і порятунків? Вона пережила Спір. Голінь Ніїс. Лабораторію Шіро. Провела армію через тривалий похід. Вийшла переможницею з гори Тяньшань. Вона перехитрила й пережила муґенців, Тріаду і Вейсжу. І тепер має здолати Неджу.
Звісно, вона не могла лишити все на розсуд долі Не могла припинити ретельно готуватися до кожної битви лише тому, що ще не програла жодної. У нікарській історії було повно дурнів, які уявляли себе королями. А коли удача від них відверталася, вони помирали, як і всі.
Саме тому вона ніколи не говорила про ці відчуття Кітаю. Знала, що він сказав би: «Та годі, Жинь. Ти втрачаєш відчуття реальності Боги не обирають собі переможців. Усе влаштовано не так».
І хоча раціональною частиною розуму вона це розуміла, Жинь однаково знала, що щось змінилося, коли вона спустилася з гори Тяньшань, коли пережила вибух, який убив найвидатніших постатей нікарської історії і мало не дочиста знищив призахідницький флот. Течії історії мінливі Раніше вона не вірила в долю, але з кожним днем дедалі більше утверджувалася в цьому знанні сценарій світу тепер повністю й незмінно забарвлений яскравим багряним розчерком.
Найбільше в південно-східній кампанії Жинь подобалось, як Південна армія повільно присвоює, опановує військові технології призахідників. Вона навіть гру вигадала: основним правилом було те, що загін, який повертався з активного завдання з найбільшою кількістю справного призахідницького спорядження, отримував подвійну порцію їжі.
Спорядження, яке вони отримували, здебільшого мало дрібні вдосконалення порівняно з тим, яке в них уже було: точніші компаси, міцніші планки для лікарів, надійніші осі для возів. Часто знаходилися й штуки, з якими вони й гадки не мали, що робити: маленькі лампи без ґноту, які вони не знали, як запалити; кулі, що цокотіли й скидалися на годинники, але стрілки на них вказували на незрозумілі літери й цифри; стрекотливі міні-дирижаблі, які Жинь вважала поштовими, але не могла підняти в повітря. Вона почувалася дурепою, знову й знову крутячи прилад у руках, не здатна знайти контрольні панелі, щоб його запустити. Кітаю це вдавалося трохи краще — він зрештою визначив, що лампи активуються комбінацією доторків, — але навіть він зневірювався з машинами, які немовби працювали на самій магії.
За майже п'ять кілометрів від Бобая, нещодавно покинутої республіканської позиції, вони знайшли під тонким шаром землі нашвидкуруч поховані ящики зі справними аркебузами.
— Та щоб мене, — пробурмотів Кітай, коли вони зняли кришку з першого ящика. — Вони ж майже новісінькі.
Жинь узяла аркебузу з купи й зважила в руці. Вона ще ніколи не тримала їх у руках — не сміла. Сталь була крижаною на дотик. Аркебуза виявилася важчою, ніж Жинь уявляла, і вона відчула приплив поваги до призахідницьких солдатів, які волочать їх за собою під часу бігу в битві.
Вона глянула на Кітая, який стояв навколішках і з відвислою щелепою оглядав зброю. Вона знала, про що він думає.
Це все змінює.
Вони могли здійснити задумане з мінімальною кількістю постраждалих. У лавах Південної армії було лише кілька десятків лучників, і їхня чисельність не збільшувалася. Новачку знадобилося б декілька тижнів, щоб навчитися стріляти з лука як слід, а ще місяці, якщо не роки, — щоб стріляти з потрібною точністю. Лучництво вимагає колосальної сили в руках, а надто якщо стріли повинні пробивати броню.
Найкращим, що вони мали після стріл, були полум'яні списи нещодавній винахід республіканців, про який Кітай почув, коли був у Новому місті, а потім винайшов наново. Це були трубки з шістнадцяти шарів тонкого паперу, трохи довші за півтора метра, набиті вербовим вугіллям, сіркою, селітрою та уламками заліза Списи могли вистрілювати полум'ям майже на три метри після запалювання, але для активації однаково потребували готового джерела вогню, а ще могли легко вистрілити не в той бік і часто вибухали в руках стрільців.
А от аркебузи потребували менше сили в руках, аніж луки, і були надійнішими за полум'яні списи. Як багато часу потрібно, щоб навчити солдатів стріляти? Тижні? Можливо, дні, якщо вони більше ні на що не витрачатимуть часу? Якщо Жинь вдасться отримати всього двадцятьох-тридцятьох солдатів, які бодай наполовину вмітимуть вправлятися з аркебузами, це відкриє для них чимало нових стратегій, про які раніше південці могли лише мріяти.
— Як гадаєш, ти зможеш з'ясувати, як ними користуватися? — запитала вона в Кітая.
Він прицмокнув, провівши пальцями про металевих дулах:
— Дай мені час до заходу сонця.
Ще навіть не вечоріло, а Кітай уже покликав її на галявину, порожню, за винятком десятка розібраних аркебуз, розкладених на траві Крихітні світлі виїмки поцяткували стовбури всіх дерев поблизу.
— Насправді все доволі просто, — говорячи, Кітай показував на різні частини аркебузи. — Я припускав, що доведеться допитати когось із призахідницьких полонених, але насправді сама будова розкриває її функціонування Дуже розумний винахід. По суті, це мініатюрна гармата — заштовхуєш трохи пороху в ствол, і сила вибуху виштовхує свинцеву кульку.
— А як працює спусковий механізм?— запитала Жинь — Щоразу потрібна іскра?