— Так, але з такими розбитими дорогами, що ми не зрушимо жоден віз із важкою артилерією, а потім однаково доведеться спускатися з гір, і ми будемо відкриті для їхніх лучників. Неджа знає, що ми йдемо за ним. І намірився задушити нас у горах, де твої шамани не зможуть вдарити прицільно, а тому бій переросте у звичайну бійню.
То це не останній, розпачливий крок, — сказала Жинь. — Це запрошення.
І якого ж біса Південна армія має його прийняти?
Ще навіть коли це питання не злетіло з її вуст, відповідь стала очевидною. Вони повинні зробити наступним бойовищем Сюджоу лише тому, що це не Арлон.
Сила Неджі зростає, що ближчий він до джерела води. Під Червоними скелями, де Мужвей розливається на канали, які оточують кожен сантиметр Арлона, він майже непереможний. Він буде просто біля гроту Дракона. Сюджоу — їхній останній і найкращий шанс перемогти Неджу, відділивши його від бога.
Жинь бачила, як Кітай стиснув вуста, й збагнула, що він усвідомив те саме. Може, Сюджоу й основна стратегія Неджі, але і їхня також.
Він кивнув на сувій:
— Дамо йому те, чого він хоче?
Жинь ненавиділа це формулювання. Вибір був нестерпним. Неочікуваним їй не подобалася думка про зустріч із суперником на території, яку обрав він, за найменш вигідних стратегічних умов.
І все ж глибоко всередині вона відчувала пекучу іскру захвату. Досі це була не справжня війна, а низка сутичок із боягузом, який відступав. Досі кожна перемога не означала нічого, крім палива для тієї миті, коли вони нарешті зустрінуть істинний опір. Це було останнє випробування. Жинь хотіла виступити проти найкращої стратегії Неджі й побачити, хто переможе.
— А чому ні? — нарешті промовила вона. — Неджа нарешті виставив фігури на дошку. То зіграймо.
Вона вийшла з намету, щоб покликати посланця. Він простяг руку, очікуючи письмової відповіді, але вона похитала головою.
— Я говоритиму стисло. Перекажи Венці якомога швидше вирушати до Драґаба Ми чекатимемо.
Розділ 27
— Бачу, ти знайшла швачок, — Венка ковзнула поглядом по акуратних брунатних формах Південної армії, щойно спішилася й потиснула Жинь руку в привітанні. — А мені таку видадуть?
— Звісно, — озвалася Жинь. — Вона вже чекає на тебе в наметі.
— З генеральською стрічкою і всім іншим?
— Це ти так просиш про підвищення? — запитав Кітай.
— Я щойно передала вам у руки північ, — сказала Венка. — А це, зауваж, половина цієї довбаної країни. Звання «генерал Сжин» трохи затримується, тобі не здається?
— Якщо відверто, — сказала Жинь, — я думала, що ти вже й сама призначила собі це звання.
— Якщо відверто, — повторила за нею Венка, — призначила.
Вони всміхнулися одна одній.
Війська Венки і Чолана влилися в табір південців у Драґабі, спрагло накинувшись на свіжу їжу біля багать. З північної експедиції вони повернулися майже з тією ж чисельністю — а це виняткове досягнення з огляду на те, що міліція провінції Собаки впродовж усієї історії заробляла на життя в битвах проти значно гірше підготовлених загарбників із Внутрішніх держак А ще вони привезли дари — багато возів з обладунками, мечами й щитами, викуваними в кузнях провінції Тигра.
Поївши, Венка та Чолан приєдналися до Жинь і Кітая на підлозі командного намету, схилившись над розстеленою між ними малою, щоб скласти докупи розвіддані.
Це дивна гра, — Венка позначила республіканські загони блакитним чорнилом уздовж східного краю ущелини Сюджоу. — Я справді не розумію, чому він просто не зібрав усю оборонну міць в Арлоні, а надто якщо йому підвладна та срана річка.
— Згодний, — сказав Кітай. — Але ми вже про це думали. Він хоче викинути з рівняння Фенікса.
— Навіщо? Лише заради того, щоб ми зійшлись у ближньому бою? — запитав Чолан.
— І через дощ, — сказала Жинь. — Він може прикликати дощ, може зробити його такою сильною зливою, як йому лише заманеться. Спробуй підтримувати полум'я, коли з неба ллє мов з відра.
Декілька секунд усі мовчки роздивлялися малу.
Битва за Сюджоу мала стати грою у воєнну тактику і вкрай цікавою головоломкою, чого Жинь не могла не визнати. Ніби екзаменаційне запитання, яке вона могла отримати від майстра Ірдзяха. Сюджоу — місце бою. Обмежувальні умови відомі. Дощ не на користь обом арміям, оскільки не лише гасить полум'я, а й мочить порох. У Неджі численніша армія, кращі артилерійські ресурси, а також свіжіші солдати, бо їхній похід був коротший. Неджа має дощ. А Жинь має шаманів, про яких Неджа не знає, і вона може дістатися до Сюджоу першою.
За таких обставин усе це складалося в переможну стратегію.
Через хвилину Венка зітхнула:
— Тоді до чого це все? Лише заради виснаження? Чи ми просто битимемося в багнюці до останнього?
Цього ніхто не хотів. Жоден гарний командир не покладатиметься на чисту, бездумну боротьбу. Цілком імовірно, що основний удар припаде на мечі, списи й щити, але треба знайти якийсь козир, приховану перевагу, про яку не подумав Неджа.
Раптом Кітай здушено захихотів.
— Що? — запитала Жинь. Вона щось пропустила — він побачив щось, чого вона не помітила. Але це не мало значення. Кітай розгадав загадку, і саме це їй потрібно.
— Це дуже розумно, — сказав він. — Віддай Неджі належне. Він скоротив кількість факторів у грі, щоб єдино важливими стали ті, де він має перевагу. Він прибрав із шахівниці майже всі фігури.
— Але? — наполягала Жинь.
— Але про одну річ він забув, — Кітай постукав себе пальцем по лобі. — Я завжди розгромлював його в шахових партіях.
Сюджоу було містом могил. Червоний Імператор побудував його як імперський цвинтар, останній притулок для улюблених генералів, радників, дружин і наложниць. Він доручив найталановитішим скульпторам, архітекторам і садівникам збудувати на гри території величний пам'ятник його режиму, і з плином десятиліть те, що задумувалося як єдине кладовище, розрослось у меморіал завбільшки з ціле місто. Сюджоу стало місцем, де всім заправляє смерть: тут мешкали ремісники, які підтримували чистоту на могилах, курили пахощі, розігрували ритуальні вистави для упокоєння мстивих привидів і виготовляли з паперу складні будинки, одяг і меблі, які потім спалювали як підношення, щоб померлі отримали їх у загробному житті. Навіть після падіння режиму Червоного Імператора доглядальники не втратили роботи, а платив їм той чи інший правитель з пошани до померлих.
— Можете собі уявити, наскільки давня цивілізація все це побудувала? — Кітай пройшовся пальцями по надзвичайно добре збереженому вапняку, коли вони йшли центром цвинтаря, вишукуючи вигідні позиції для своїх артилеристів. — У них не було нічого схожого на сучасні інструменти. Та вони заледве оволоділи математикою.
— Тоді як їм це вдалося? — запитала Венка.
— Чиста людська праця. Коли не можеш щось подужати розумом, то просто кидаєш на це тіла, — Кітай показав на віддалений кінець цвинтаря, де з ущелини бовваніла дванадцятиметрова статуя Червоного Імператора. — У тій статуї — кістки. Насправді, кістки, мабуть, є в усіх статуях. Червоний Імператор вірив, що людські душі вічно зберігатимуть будівлі структурно непорушними, тож коли робітники закінчили вибивати його обличчя в камені, він наказав їх зв'язати і кинути в порожню серцевину.
Жинь здригнулася:
— Я вважала, що він не був релігійним.
— Він не був шаманом. Але страшенно забобонним, — Кітай махнув на пам'ятники навколо них. — Уяви, що ти живеш на землі почвар і спірлійців. Чому б тобі не повірити й у закляття?
Жинь підняла голову, щоб роздивитися Червоного Імператора Його обличчя трохи затерлося під дією вітрів і дощів, але достатньо добре збереглося, щоб вона могла розрізнити окремі риси. Він був такий самий, як на копіях офіційних портретів, які вона бачила суворий, неусміхнений чоловік, у чиєму погляді не було доброти. Жинь припускала, що, певно, він був жорстоким. Той, хто намірився згуртувати розрізнені, ворогуючі частини Нікані в єдину імперію, мусив володіти залізною волею. Він не міг схилитися чи зламатися. Не міг іти на компроміси — він витворював світ відповідно до своїх уявлень.