— Так, я твій собачка Я робитиму все, що ти захочеш. Все. Просто... Будь ласка..
Вона відпустила його і дозволила підвестися. Від його шиї розходилися ледь помітні щупальця диму. З-під коміра виднівся сильний опік, виразний червоний відбиток її кістлявих пальців.
Опік швидко загоїться, але шрам лишиться назавжди. Совдзі зможе прикрити його коміром і сховати від своїх людей, але сам бачитиме його щоразу, коли дивитиметься на власне відображення.
— Чому б тобі не зробити компрес? — запитала вона — Не хочу, щоб у рану потрапила інфекція.
Він відсахнувся:
— Ти божевільна.
— Усі, хто воює за цю країну, божевільні, — сказала вона — Але в жодного з них шкіра не така темна, як у нас Я найменш кепський варіант з-поміж усіх доступних.
Совдзі довго не відводив від неї погляду. Жинь не могла зчитати виразу його обличчя, не могла збагнути, чи очі в нього блищать від гніву, чи від приниження. Вона стиснула кулак і напружилася, готова до ще одного раунду.
На її подивування, він засміявся:
— Гаразд Ти перемогла, клята суко.
— Не називай мене сукою.
— Ти перемогла, генерале, — він підняв руки, показуючи, ідо здається. — Я піду з тобою. Куди? Далянь? Хейждзян?
— Я вже говорила. Жуйдзінь.
Совдзі здійняв брови:
— Чому Жуйдзінь?
— Його збудували в горі. Там ми будемо в безпеці майже від усього. Чому ні?
— Я просто думав, що ти підеш кудись далі на південь. Ближче до провінції Півня, якщо, звісно, твоя мета — звільнити країну.
— Про що ти? Окуповані території — на кордоні Мавпи.
— Ні. Більшість із них — далі на південь, у провінції Півня.
— Там столиця? — спохмурніла Жинь.
Ця інформація не узгоджувалася з її розвідданими.
— Ні, ще далі на південь, — сказав Совдзі. — На відстані декількох тижнів від океану. Купка крихітних селищ, ти точно не знаєш їх.
— Тікані, — мимоволі промовила вона.
Невеличке містечко, про яке й не чули Курне, посушливе місце без багатств і особливої культури Всього лише покірне населення, досі залежне від опіуму після другого вторгнення. Місце, куди Жинь сподівалася ніколи не повертатися.
— Ага, — Совдзі здивовано здійняв брову. — Це одне з них. А що? Ти там бувала?
Він сказав ще щось, але Жинь не почула.
Тікані Муґенці досі в Тікані.
«Ми дурні, — подумала вона — Весь цей час ми воювали не на тому фронті».
— Скажи своїм людям збиратися, — озвалася вона — Через дві години вирушаємо в Жуйдзінь.
Розділ З
Того ж вечора вони почали похід назад, до основного табору Південної коаліції. Жуйдзінь був розташований на околиці провінції Мавпи, на бідній і твердій землі, що роками потерпала від бандитів, чвар воєначальників, голоду й епідемій. Колись давно це місто було столицею провінції Мавпи, розкішним центром, що славився кам'яними гробницями, майстерно вписаними в довколишні бамбукові ліси.
А тепер це була руїна, наполовину зруйнована дощами, наполовину поглинута лісом.
І тому це була прекрасна криївка Мешканці провінції Мавпи століттями хизувалися вмінням зливатися з горами в неспокійні часи. Вони зводили будинки на стовпах або деревах, щоб уберегтися від тигрів. Прокладали звивисті стежки крізь темний ліс, яких ненатреноване око й не помітило б. У всіх давніх історіях мавп вважали гірським народом, боягузами, які ховалися на деревах і в печерах, перечікуючи світові війни. Але саме завдяки цим рисам вони змогли вижити.
— Куди ми йдемо? — ремствував Совдзі, бо вони вже тиждень без упину дерлися вгору й за цей час бачили лише безкінечні вибоїсті шляхи через горбистий ліс. — Тут нічого немає!
— Це ти так думаєш, — сказала Жинь.
Вона нагнулася, щоб перевірити мітку на стовбурі тополі — знак, що вони на правильному шляху, — і жестом показала колоні йти за нею.
Підйом видався легшим, ніж вона пам'ятала. Лід почав танути. І вона бачила чимало зелені, що пробивалася з-під ковдри снігу, хоча ще два тижні тому її не було. Всупереч усьому, Південна коаліція дожила до весни.
Зима в провінції Мавпи виявилася для Південної коаліції суворим випробуванням. Снігу було мало, зате йшов град. Від холодного, сухого повітря перехоплювало подих. Земля затверділа й кришилася під ногами. Нічого не росло. Вони опинилися за крок від голоду і, ймовірно, таки голодували б, якби на відібраній у муґенців території за шістнадцять кілометрів від них не знайшлося величезних запасів провізії.
Солдати не поділилися здобиччю. Жинь згадала обличчя селян, які вибралися зі сховків, худорляві й змучені, і як їхнє полегшення швидко змінилося жахом, коли вони усвідомили, що рятівники просто відбирають зерно.
Вона витіснила цей спогад з пам'яті. То була необхідна жертва. Майбутнє всієї країни залежало від Південної коаліції. Що могли змінити декілька життів?
— Ну, це дещо пояснює, — пробурмотів Совдзі, проштовхавшись уперед.
— Про що ти?
— Визволителі не ховаються в горах.
— Справді?
— Якщо намагаєшся відвоювати території, то заселяєш звільнені селища Розширюєш свою базу. Ставиш оборонні споруди, щоб упевнитися, що муґенці не повернуться. А ви — просто грабіжники. Звільняєте поселення, але лише заради данини.
— Щось я не чула скарг, коли звільняла тебе з підвалу.
— Як скажеш, Принцесо, — у голосі Совдзі чулись осуд і глузування. — Ти не визволителька півдня. Ти просто ховатимешся тут, доки все не заспокоїться.
Жинь спало на думку декілька уїдливих відповідей. Але вона прикусила язика.
Проблема в тому, що він мав рацію. Південна коаліція надто пасивна, надто повільна, щоб розпочати ширшу кампанію, необхідну для повної зачистки країни, і Жинь це неабияк дратувало.
Для керівників Жуйдзіня пріоритетом досі було просто виживання, а для цього їм треба було ховатися в горах і перечікувати, поки Республіка Вейсжі боролася за контроль над північними районами. У Жуйдзіні їм наразі ніщо не загрожувало, і саме тому місто повільно перетворювалося на могилу.
Хіба що Жинь зможе досягти свого. Хіба що вони відправлять усіх солдатів на південь.
— Це зміниться, — вона стукнула посохом об кам'янисту стежку і почала підніматися на крутий схил. — От побачиш.
— Ти заблукала, — дорікнув їй Совдзі.
— Зовсім ні.
Вона заблукала безнадійно. Знала, що вони вже близько, але й гадки не мала, куди йти далі. Після трьох місяців і десятків походів Жинь не могла відшукати входу в Жуйдзінь. Його зумисне облаштували так, щоби вхід лишався непомітним. Їй довелося випустити закручену полум'яну спіраль високо в небо і зачекати, доки з-під землі з'являться двоє вартових та проведуть їх до стежки, яка, раніше невидима, стала помітною. Жинь ішла вперед, не звертаючи уваги на самовдоволену посмішку Совдзі.
Через пів години ходу поміж дерев, немов оптична ілюзія, показався табір. Усе замаскували так майстерно, що іноді Жинь здавалося: кліпнеш — і все зникне.
Коли вони проминули стіну з бамбукових паль, побачили захоплену юрбу, що зібралася навколо чогось на землі.
— Що там таке? — запитала Жинь у вартового, який стояв найближче.
— Тигра нарешті вбито, — сказав він.
— Справді?
— Вранці знайшли труп. Збираємося зняти з нього шкуру, але не можемо вирішити, кому вона дістанеться.
Тигр докучав табору ще до того, як загони Жинь вирушили до Кхудли. Гарчав, вистежував солдатів у патрулях. Із запасів щоночі зникала сушена риба. А після того, як тигр витяг немовля з намету й кинув його понівечене, напівз'їдене тіло біля струмка, Воєначальник Мавпи наказав зібрати мисливську групу. Але мисливці повернулися ні з чим, виснажені, з подертими руками.
— Як їм це вдалося? — запитав Кітай.
— Ми отруїли коня, — сказав вартовий. — Кінь уже помирав від виразки, інакше ми не марнували б тварини. Впорснули в тушу опіум і блювотний корінь і лишили на поталу тигру. Знайшли покидька вранці. Закляклого, як дошка.