— Швидше! — роздратовано промовив Кітай.
Жинь проковтнула сумніви й ступила в кошик.
— Ходімо, дітлахи. Це недовга мандрівка.
Плавний і легкий політ їм і не був потрібен. Вони просто мали піднятися в повітря. А якщо впадуть, то принаймні на тому березі.
Піпадзі й Дулінь неохоче пішли слідом. Кітай сів у стерновій рубці й смикнув декілька важелів. Двигун загуркотів, оживаючи, а потім з нього почулося рівномірне, оглушливе дзижчання. Звіддаля шум двигуна завжди нагадував бджолиний рій. А зблизька Жинь не так чула гудіння, як відчувала його, бо ж воно вібрувало в кожній кістці її тіла.
Кітай різко обернувся, замахав руками над головою і крикнув:
— Тримайтеся!
Балон над ними зі свистом роздувався. Кошик сильно накренився праворуч, схилившись до землі, а потім вирівнявся: Кітай шалено працював, щоб стабілізувати політ. Жинь вчепилась у поруччя й намагалася не виблювати.
— Ми в нормі! — вигукнув Кітай, перекрикуючи рев двигуна.
— Народ! — Піпадзі показала кудись убік. — Ми не самі.
Не встигла вона договорити, як щось просвистіло в неї над головою. Мотузка біля її руки луснула, перебита невидимою стрілою. Піпадзі відсахнулася й скрикнула.
— Пригніться, — наказала Жинь.
Це було зайве — всі й так припали до дна кошика, накривши голову руками, поки над ними свистіли кулі.
Жинь переповзла на віддалений край кошика і притиснулася оком до тріщини. Вона побачила групу солдатів у синій формі, які бігли берегом річки, націливши аркебузи в небо.
«Зараза». Певно, Неджа виставив загони вздовж усієї річки, збагнувши, що Південна армія роздробилася на частини. А тепер їхнє повітряне судно помітне здалеку, чистою ціллю зависнувши посеред неба.
Ще один залп вогню прогуркотів над кошиком. Хтось скрикнув від болю. Жинь озирнулася через плече й побачила, що один з її солдатів схопився за ногу: його стопа нижче литки перетворилася на криваве місиво.
— Використайте гармати! — крикнув Кітай, натискаючи важелі Йому вдавалося кермувати, хай і не дуже вправно — дирижабль різко змінив курс на схід, і всі покотилися ближче до протилежного краю кошика й нападників. — Вони заряджені.
— Я не знаю як! — крикнула Жинь. Але все ж пірнула поруч із ним і заметушилася з гарматами.
«Винахідливо», — спантеличено подумала вона Ручки дозволяли повертати дула майже на 360 градусів, націлюючись у що завгодно, крім себе.
Примружившись, вона навела одну гармату, як змогла, на загін на землі й спрямувала струмінь полум'я у ствол.
Віддачею її відкинуло до стінки кошика. Вона підвелася навколішки, підповзла вперед і схопилася за ручку другої гармати. Усе те саме. Цього разу вона вже знала, що треба пригнутися перед тим, як її відкине силою вибуху. Жинь не бачила результату, бо припала до підлоги, але гуркіт і крики свідчили, що вона таки влучила.
Кошик смикнуло ліворуч. Вона перекотилася до Кітая.
— Балон, — хрипко промовив Кітай. Він облишив важелі. — Вони його пробили, падаємо...
Жинь розтулила рота, щоб відповісти, але вже наступної миті вони знову нахилились і їх смикнуло в інший бік.
— Вибирайся! — різко сказав Кітай.
Вона зрозуміла. Разом вони видерлися з рульової рубки до основного кошика. Уже жодних надій керувати машиною, їм просто треба було втримати її на льоту, доки вони опиняться достатньо близько до землі. Ближче, ближче...
Жинь вистрибнула з кошика, приземлившись із зігнутими колінами й сподіваючись, що це розподілить силу удару по всьому тілу. Не спрацювало. Біль, що пронизав литки, був такий сильний, що вона зігнулася навпіл на кілька секунд і заверещала, аж доки змогла себе опанувати.
— Кітаю...
— Я тут, — він підвівся навколішки, відкашлюючись. У кучерявому волоссі виднілися сліди від опіків. Він показав на щось позаду неї. — Подбай про...
Жинь простягла руку. Вогонь вибухнув, дугою оперізуючи їх, і ринувся вперед спочатку на двадцять, потім на тридцять метрів. Жинь вклала в пекельне полум'я всю свою лють, зробила його нестямно, спустошливо гарячим Якщо хтось із республіканців пережив гарматний вогонь із дирижабля, тепер він став попелом.
— Достатньо, — Кітай торкнувся її руки. — Цього достатньо.
Жинь відкликала полум'я.
Піпадзі й Дулінь вилізли з кошика, відкашлюючись. Піпадзі накульгувала, тримаючись за плече Дуліня, але схоже, серйозно ніхто з них не постраждав. Позаду з дирижабля вискочили декілька солдатів.
Жинь дозволила собі зітхнути з полегшенням. Перед падінням вони не встигли піднятися надто високо. Усе могло скінчитися значно гірше.
— Генерале! — Піпадзі показала на уламки позаду неї. — Талл... там хтось є...
Один солдат не зміг вибратися. Його привалило під двигуном. Хлопець іще був притомний —стогнав, обличчя спотворене від болю. Під вагою понівеченої сталі його ноги перетворилися на місиво.
Жинь упізнала його. Це був один із друзів Ціненя, молодик зі щетиною на підборідді, який без вагань ішов за нею з Лейяна до гори Тяньшань.
Вона з соромом збагнула, що не може згадати його імені.
Солдати разом натиснули на край дирижабля, але так і не зрушили його. Та й який сенс? Він розчавив більше половини тіла бідолашного. Жинь бачила уламки стегнової кістки, розкидані по випаленій землі. Їм нізащо вчасно не доставити його до Ляньхви. Після такого не одужують.
— Будь ласка, — промовив солдат.
— Розумію, — сказала Жинь і стала навколішки, щоб перерізати йому горло.
Колись вона завагалася б, а тепер навіть оком не змигнула. Його агонія була очевидною, а смерть необхідною. Вона різко провела ножем по його яремній вені, зачекала декілька секунд, доки витече кров, а потім опустила повіки солдата.
Вона підвелась. У Дуліня були широко розплющені очі Піпадзі затиснула рота рукою.
— Ходімо, — коротко сказала Жинь. — Час убити дракона.
Розділ 29
Від розбитого дирижабля їм довелося пройти майже п'ять кілометрів через гори до краю скель, що сходилися в Арлоні, наче мушля. Коли вони нарешті продерлися крізь стіну густого лісу, на обрії розкинулася велика й широка річка Мужвей, нескінченна, мов океан. Попереду виднілися славнозвісні арлонські Червоні скелі, виблискуючи в полуденному сонці, немов багряніли свіжою кров'ю.
Жинь зупинилася на виступі, роздивилась протилежну стіну і знайшла ряд знаків, викарбуваних на кам'яному схилі так, що вони ставали помітні, лише коли на них падало світло.
«Ніщо не бічне».
Це був відомий вислів майже незрозумілою давньонікарською, вибитий на Червоних скелях останнім міністром, відданим Червоному Імператору якраз перед тим, як його вороги ввірвались у столицю й вивісили його оббіловане тіло над дверима палацу.
«Ніщо не вічне». «Світ не існує». Неджа і Кітай перекладали цей вислів зовсім по-різному. Обидва помилялись, і обидва мали рацію. Їхні переклади були двома гранями однієї правди: світ — це сон наяву, крихкий і мінливий, розмиття кольорів, створене примхами божеств.
Коли Жинь була тут востаннє — рік тому, а здається, що відтоді минула ціла вічність, — вона була засліплена відданістю й любов'ю. Вона ширяла між цих скель на крилах, напнутих вогнем, воюючи за Республіку Їнь Вейсжі, засновану на брехні. Вона билася, щоб урятувати Неджі життя.
За вузьким каналом вона ледь могла розрізнити обриси столиці. Тому дістала з кишені підзорну трубу й оглянула периметр міста, аж доки не помітила рух біля кожної брами — її загони рухалися, немов шахові фігури, розділившись на акуратні групи. З того, що вона бачила, щонайменше чотири підставні групи змогли переправитися через Мужвей. Колона Венки, на її полегшення, була серед них.
Жинь спостерігала, як вони поступово спускаються з північно-східного схилу. Двох інших загонів видно не було, але тепер вона могла про них не хвилюватися. За лічені хвилини розпочнеться наземне вторгнення в Арлон.