Ця частина наступу була просто шумною. Чотири колони навколо Арлона були озброєні найгучнішими снарядами в їхньому арсеналі: подвійними ракетами, масивними гарматами близької дії, а також переробленими феєрверками, начиненими шрапнеллю. Усі вони повинні були привернути увагу Неджі, змусити його думати, що наземний наступ значно важливіший, аніж насправді. Жинь знала на основі цифр, що не змогла б перемогти в тривалій битві або затяжній облозі. Неджа не один місяць працював над обороною, і всі козирі та зброя Республіки ховалися за цими стінами.
Але вони й не повинні були перемагати, їм лише треба було здійняти галас.
— Щасти тобі, — сказав Кітай. Він лишався в тилу на вершині Червоних скель — достатньо близько, щоб на власні очі бачити все крізь підзорну трубу, але й достатньо далеко від небезпеки. Він стиснув її зап'ясток. — Не роби дурниць.
— Бережи себе, — відповіла Жинь.
Вона змусила голос прозвучати буденно. Грубо. Зараз вона не мала часу на емоції. Вони вже знали, що спроба може бути невдалою, і попрощалися ще ввечері.
Кітай глузливо відсалютував їй:
— Передавай Неджі мої вітання.
Гарматні постріли з того боку каналу відокремили кожне його слово. Димові сигнали Венки яскраво майоріли на сірому небі. Останнє вторгнення почалось. Арлон повнився вибухами, а Жинь зі своїми шаманами спускалася з гір, щоб раз і назавжди з цим покінчити.
Жинь хвилювалася, що грот може бути важко відшукати. Вона лише пам'ятала уривки з однієї з найболісніших розмов, які їй випадали, і вони відлунювали в голові низьким, змученим голосом Неджі: «Кілометра за півтора від входу до каналу є грот, підводна кристалічна печера».
Та щойно вона спустилась у тінь Червоних скель, перебрівши те ж мілководдя, де так давно Неджа грався з братами й сестрою, вона збагнула, що шлях до Дракона очевидний. Лише один бік каналу був весь у зівах печер. І якщо вона хоче знайти драконове лігво, треба йти за коштовним камінням.
Воно лежало на річковому дні, виблискуючи й сяючи під спокійною водою. Скарби височіли тим більшими купами, чим ближче вони підходили до печер: нефритові келихи, золочені нагрудники, сапфірові кольє та золоті браслети, розкидані поверх сліпучих срібних зливків. Не дивно, що Неджа з братом колись безрозсудно ризикнули зайти до гроту. Байдуже, скільки разів їх застерігали триматися від нього якнайдалі. Як дитина може опиратися такій спокусі?
Жинь відчувала, що вона вже близько. Вловлювала силу, яку випромінював грот: повітря загусло від енергії, пронизане постійним, нечутним потріскуванням, дуже схожим на ту атмосферу, яку вона відчувала на горі Тяньшань.
Межа смертного і божественного тут була вкрай тонкою.
Жинь зупинилася на мить, вражена химерним відчуттям, що вже тут бувала.
Просто біля входу до гроту коштовності поступилися місцем кісткам. Ті були дивовижно прекрасні, вибілені водою до такої міри, що навіть набули власного тьмаво-зеленуватого сяйва. Це був не результат гниття чи розкладання. Хтось — щось — виклав чи виклало цю стежку, з любов'ю знімаючи плоть із зібраних трупів і викладаючи кістки охайним, сяйливим запрошенням.
— Велика Черепахо! — пробурмотів Дулінь. — Чому б нам просто не підірвати це місце?
Жинь похитала головою:
— Ми надто далеко.
Вони ще навіть не бачили Дракона. Їм потрібно було підібратися значно ближче — якби вони запалили ракети зараз, то лише сполохали б вартових Неджі.
— Притримайте погонь, допоки не побачите, як він ворушиться.
Вони хоробро крокували вперед, намагаючись не звертати уваги на гострі кістки під ногами. Жинь розкрила долоню, коли вони ввійшли в темну печеру, але її полум'я осявало її лише метр-два. А далі пітьма немов поглинала світло. Жинь провела пальцями вздовж стіни, щоб щось її вело, а потім різко відсмикнула руку, збагнувши, де вони опинились. Усе її нутро перевернулося.
Стіни були викладені обличчями — прекрасними, симетричними обличчями всіх розмірів і форм: дорослі чоловіки і маленькі дівчатка, обличчя без волосся, без очей, без виразу. Гниття не торкнулося первісної, безкровної шкіри. Ці голови висіли в просторі поза межами часу, зараз і вічно.
Жинь здригнулася.
Океану подобається зберігати свої скарби. Океан не знищує. Океан збирає.
Колись давно Неджа підійшов до цього гроту разом із братом. Він знехтував незліченними застереженнями, бо Мінджа так благав, а Неджа ні в чому не міг йому відмовити. Вони не усвідомлювали небезпеки, і ніхто їх не зупинив. Звісно ж, ніхто не зупинив — бо Вейсжа його відпустив, зумисне відправив туди, адже знав, що одного дня йому знадобиться чудовисько, яким стане його син.
Тепер Жинь збагнула, чому грот видавався їй таким знайомим. Він був зовсім не схожий на гору Тяньшань. Небесний Храм — то легкість, ясність і повітря. А це місце несло в собі тягар історії. Це місце було заражене плямами смерті, просякнуте болем і смутком. Воно було свідченням того, що трапляється, коли смертні сміють боротися з богами.
Колись, цілу вічність тому, в найгірший день свого життя вона вже відчувала таку божественність.
Тієї миті вона могла б стояти в храмі на Спірі.
— Генерале!
Відлуння крику розітнуло печеру. Жинь різко розвернулася. Її солдати вказували на річку, де невеликий лискучий сампан неухильно наближався до них. Такої швидкості неможливо було досягти за допомогою вітрил чи гребних коліс.
На тому човні був Неджа.
— Зараз, — наказала вона Дуліню.
Він упав навколішки й притиснув руки до долівки гроту. Під ногами Жинь прокотилися вібрації, відлунюючи далі в неосяжних глибинах печери. Зі стелі посипався порох і полилася вода, огортаючи їх потоками бруду.
Але двигтіння не зросло до грізного землетрусу. Грот не завалився.
— Що ти робиш? — просичала Жинь. — Поховай цю штуку.
На скронях Дуліня випнулися вени.
— Не можу.
Сампан уже був на середині річки, за лічені секунди він дістанеться до них. «Тоді звичними методами». Жинь кивнула солдатам:
— Вогонь!
Вони виконали наказ, здійнявши піки з ракетами. Прицілились, і Жинь випустила цівку вогню для запалів. Вісім пік із наконечниками з потужної вибухівки полетіли всередину печери. Вона не бачила, як далеко вони дісталися, але вже за мить почула притлумлений удар, а потім низький, рокітливий стогін, майже схожий на людський.
А потім річка здійнялася вгору, а разом з нею й Неджа.
Жинь нагнулася, приготувавшись до прямого удару. Але його не сталося.
Неджа зійшов із сампана, рухаючись так буденно, немовби просто прибув на чаювання. Він був не сам. Його ноги не тонули, коли торкалися води, а міцно ступали на водне плесо, немовби воно було мармуровим.
Наблизившись, він не підняв щита. Йому це було не потрібно. Тут, у власних володіннях, він був упевнений у своїй силі, захищений зусібіч неосяжними водними просторами. Він міг без зусиль відбити будь-яку її атаку.
Жинь добре знала: вона встояла на ногах лише тому, що йому цікаво.
— Вітаю, Жинь, — сказав він. — І що це ти тут робиш?
— Запитай себе про це! — вона кивнула на Арлон. — Місто горить.
— Я помітив. То чому ж ти не там?
— Подумала, що впораються й без мене.
Її погляд ковзнув до Піпадзі, яка непомітно стояла позаду Дуліня. Її очі були заплющені, а губи безгучно ворушилися від того, що вона впадала в транс. Навколо литок з'явилася чорна хмарка, що спочатку невпевнено пульсувала, а потім почала розходитися до Неджі щупальцями диму, клублячись під водою.
«Гарна дівчинка». Жинь лише треба було виграти тій кілька зайвих секунд.
— Скажи мені, — озвався Неджа, — що ти збиралася робити, знайшовши грот?
— Дещо придумала, — відповіла Жинь. — Як завжди.
Неджа навіть не глянув на Піпадзі. Його погляд був прикутий до Жинь. Він повільно підійшов, погладжуючи руків'я меча. «Зловтішається», — збагнула Жинь. Вважає, що бачить її план наскрізь. Думає, що переміг.