Він мовчки дивився на неї, його меч намарно гойдався на поясі. Його обличчя викривилося в гримасі, немовби він також боровся з думками, які ніколи не висловив би вголос.
Його було так легко вбити. Він ледве стояв на ногах. Його бог просто втік, не встоявши перед такою величною силою, про існування якої вона навіть не підозрювала. Якщо вона розітне його зараз, рани навряд чи затягнуться.
Але вона не могла прикликати полум'я. Для цього їй був потрібен гнів, а вона не могла витягти з себе навіть найтуманнішого гнівного спогаду. Не могла проклинати, кричати або робити будь-що з мільйона речей, які, їй уявлялося, робила б, якби мала шанс зіткнутися з ним, як ось зараз.
«Скільки ще шансів, — запитав Алтань, — ти збираєшся змарнувати?»
«Щонайменше один», — подумала вона і проігнорувала його презирливий сміх.
Якби вона могла згадати, як ненавидіти Неджу, то вбила б його. Але натомість розвернулася до нього спиною й дозволила йому відступити, тим часом відступаючи сама.
Розділ 30
Піпадзі помирала.
Її стан стрімко погіршився за ті пів години, у які Жинь відтягла її до основного війська в місті й доручила солдатам знайти і привести Ляньхву. Коли вклала її на березі на сухий брезент, серцебиття дівчини стало слабким і Жинь навіть подумала, що та вже померла, але підняла повіки Піпадзі й побачила, що очні яблука загрозливо миготять між карим і чорним.
Вона спробувала дати їй опіум. Жинь завжди тримала пакетик у потаємній кишені, а відколи почала відправляти шаманів у бій, носила подвійну дозу. Не подіяло. Піпадзі покірно вдихала дим, але її стогони не змовкали, а фіолетові вени, що лячно випиналися зі шкіри, тільки потовщали.
Богиня здобувала дедалі більший контроль.
«Велика Черепахо». Жинь дивилася на біле обличчя Піпадзі й намагалася не панікувати. Шаманів, які поступаються своїм розумом богам, не можна вбити. Вони опиняються в пастці власного тіла, що стає божественним, і приречені жити аж до кінця світу.
Жинь не могла приректи Піпадзі на таке.
Але це означало, що вона мусить її вбити, поки очі ще стають карими, поки дівчина ще чіпляється за уламок смертності.
Жинь потяглася тремтливою рукою до горла Піпадзі.
— Я маю опіум! — крикнула Ляньхва, підбігаючи до них пляжем. Вона схилилася над Піпадзі, важко відсапуючись. — Ти...
— Вже пробувала, — сказала Жинь. — Не подіяло. Вона втрачає контроль, вона на межі — біль не допомагає, їй болить усередині, Неджа щось зробив із нею, я не розумію, але гадаю, в неї внутрішня кровотеча, і мені потрібно, щоб ти... Не чіпай!
Ляньхва, яка тепер стала навколішки над Піпадзі, відсмикнула руки.
— Торкайся її через одяг, — порадила Жинь. — І стеж за піском. Будь обережна. Вона себе не контролює.
Ляньхва кивнула. До її честі, вона не була налякана, радше просто зосереджена. Вона видихнула, заплющила очі й розчепірила пальці над тулубом Піпадзі. Слабке сяйво підсвічувало подерту форму дівчини.
Повіки Піпадзі затріпотіли. Жинь затамувала подих.
Можливо, це ще не кінець. Можливо, проблема лише в болю, можливо, дівчина повернеться до них.
— Піпадзі? Піпадзі!
Жинь підвела очі й ледь чутно вилаялася. Менша сестра — Дзюто — бігла пляжем і кричала.
Хто її сюди пустив? Жинь була ладна його придушити.
— Відійди!
Коли Дзюто наблизилася, Жинь простягла руку, щоб відгородити ту від сестри. Дзюто була тендітна, але налякана й в істериці, тож нестямно відбивалася від Жинь і врешті впала навколішки біля сестри.
— Не... — крикнула Жинь.
Але Дзюто вже відштовхнула Ляньхву. Вона припала до сестри й схлипувала.
— Піпадзі!
І щойно Жинь і Ляньхва потяглися, щоб забрати Дзюто, Піпадзі підвела голову.
— Не треба.
Її очі розплющилися. Вони були нормальні, приємно карі.
Жинь вагалася, досі тримаючись лівою рукою за комір Дзюто.
— Все гаразд, — Піпадзі підняла руки, погладила сестрине волосся. — Дзюто, заспокойся. Я в нормі.
Ридання Дзюто миттєво стихло до наляканих схлипів. Піпадзі погладжувала колами сестру по спині, втішаючи її шепотінням на вухо.
Жинь глипнула на Ляньхву.
— Вона...
Ляньхва заклякла з розпростертими руками.
— Я не впевнена. Я зростила ребра, але решта... Ну тобто є щось іще...
Піпадзі поверх плеча Дзюто глянула Жинь у вічі. На її обличчі була гримаса неспокою.
— Вони такі гучні.
У Жинь серце обірвалося.
— Хто гучний?
— Вони кричать, — пробурмотіла Піпадзі. Її очі потемніли. — Вони такі... Ох.
— Зосередься на нас, — стривожено сказала Жинь. — На сестрі...
— Не можу. — Руки, якими Піпадзі досі обіймала Дзюто за плечі, почали смикатися. Вони скоцюрбились у пазурі, дряпаючи повітря. — Вона вже тут, вона..
— Забери її! — наказала Жинь Ляньхві.
Ляньхва одразу все зрозуміла Вона обхопила Дзюто за талію й потягла Дзюто відбивалася, верещала, але Ляньхва не відпускала Вона потягла Дзюто геть із пляжу до лісу, аж доки схлипи дівчинки не стихли на віддалі.
— Лишайся зі мною, — сказала Жинь Піпадзі. — Піпадзі, слухай мій голос...
Піпадзі не відповідала.
Жинь не знала, що робити. Їй хотілося обійняти Піпадзі, втішити, але Жинь боялася до неї торкатися. Навколо ключиць Піпадзі розквітла велика фіолетова хмара, здіймаючись до шиї й перетворюючи очі на яскравий гладенький фіолет. Піпадзі вигнула спину. Вона безгучно хапала ротом повітря, борючись проти якоїсь невимовної сили.
Жинь позадкувала, їй раптом стало дуже страшно.
Піпадзі повернула голову до Жинь. Той рух був страхітливо неприродним, а її руки й ноги хтось мовби смикав за невидимі нитки, як маріонетку.
— Будь ласка, — сказала вона Її очі блиснули до тьмяно-карого. — Поки я ще тут.
Приголомшена, Жинь витримала її погляд.
«Смерть або Чулуу Корікх». Чотири простих спустошливих слова Жинь знала їх від початку. Лише такі два варіанти судилися Цике: смерть або замурування. Командир мусив подбати про те, щоб це був перший. «Командир відбраковує».
— Зосередься, — Жинь говорила зі спокоєм, якого насправді не відчувала Вона не могла перекласти відповідальність на когось, мусила зробити це сама І під таким кутом це була милість. — Борися. Не можна мене отруїти.
— Не отрую, — прошепотіла Піпадзі.
— Дякую.
Жинь простягла ліву руку, підсунула її під голову Піпадзі, вперлася коліном їй у плече, щоб мати важіль, а потім смикнула.
Хрускіт був гучніший, ніж вона очікувала Жинь розпрямила пальці, зосередившись на болю, щоб не дивитися на осклянілі очі Піпадзі. Вона ще ніколи не ламала ший. Цього методу її навчали в теорії, вона відпрацьовувала його безліч разів на манекенах у Сінеґарді. Але досі не усвідомлювала, скільки сили насправді треба щоб переламати хребет.
На тому все скінчилося.
Жинь увійшла до міста пішки. Ніхто не оголосив про її присутність, її не супроводжували музики чи танцівники. Її заледве хтось і помітив: місто було занадто поглинуте власним безладом Виснажена вона помітила лише метушливий рух, обгорілі та закривавлені тіла вносили в місто на ношах, юрби людей витікали з воріт Арлона, тягнучи за собою лантухи й гублячи одяг, родові коштовності та срібло; тіла набилися на рештки арлонського флоту, тікали на декількох кораблях, які не потонули в люті Дракона.
Туманно вона розуміла що перемогла.
Арлон знищено. Призахідники втекли. Неджа і його командування квапливо відступали каналом. Жинь дізналася ці факті і впродовж наступних кількох годин, захоплені офіцери переповідали їх знову і знову, але вона перебувала в затуманеному стані, така втомлена й спантеличена, що думала, ніби вони жартують.
Бо як це можна назвати перемогою?
Вона знала, що таке перемога. Перемога була, коли вона змітала ворожі загони з бойовища божественним вогнем, а її солдати гуртувалися навколо неї й кричали, відвойовуючи те, що належало їм по праву. Перемога здавалася заслуженою. Справедливою.