А це шахрайство — ніби її суперник десь у від'їзді, а її випадково оголосили переможцем, і це перетворювало всю ситуацію на дуже сумнівну. Це перемога, яку в неї можуть вирвати з рук будь-якої миті й з будь-якої причини.
— Не розумію, — повторювала вона Кітаю. — Що сталося?
— Все скінчилося, — говорив він їй. — Місто наше.
— Але як?
Він терпляче відповідав, як і впродовж усього дня:
— Дракон знищив місто. А потім ти прогнала Дракона.
— Але я цього не робила, — вона визирнула на затоплені канали. — Нічого не робила.
Вона лише розбурхала істоту, з якою не змогла впоратися. Вона лише лежала горілиць, до чорта налякана, поки Неджа й призахідницький пілот вели бій блискавок, якого вона не розуміла Вона втрутилась у сили, яких була не здатна контролювати. Мало не затопила ціле місто, мало не потопила всіх людей у цій долині, і все тому, що думала, наче може розбудити Дракона і перемогти.
— Можливо, він побачив, які вони, — припустив Кітай, коли вона розповіла йому про те, що сталося в річці. Було абсолютно безглуздим, що Неджа просто здався, відступив, коли міг убити Жинь і зупинити Дракона одним ударом. — Я про призахідників. І можливо, він не хотів позбавлятися єдиної сили, здатної їх зупинити.
— Це якесь запізніле усвідомлення, — пробурмотіла Жинь.
— А можливо, це було самозбереження. Можливо, ситуація гіршала.
— Можливо, — непереконано промовила вона. — І що, по-твоєму, він тепер робитиме?
— Не знаю. Але в нас є нагальніші проблеми, — Кітай кивнув на палацові ворота. — Ми щойно скинули правителя половини цієї країни. А тепер ти мусиш представити себе як його заміну.
Вона мала виступити перед солдатами. Виголосити промови. Окупувати місто й заявити права на країну.
Жинь здригнулася від утоми. Вона не почувалася правителькою, вона заледве почувалася переможницею. Найменше їй зараз хотілося виходити до натовпу й прикидатися.
— Завтра, — сказала вона. — Дай мені цей день. Мені дещо треба зробити.
У Тікані глибоко в лісі був невеликий цвинтар, так захований за хащами тополь і бамбуковим гаєм, що чоловіки нізащо випадково на нього не натрапили б. Але кожна жінка в Тікані знала його розташування. Вони ходили туди зі своїми матерями, свекрухами, бабусями, сестрами. Або йшли туди самі, зблідлі й в сльозах, притискаючи до грудей стражденну ношу.
Це був дитячий цвинтар. Дівчатка, задушені одразу після народження, бо їхні батьки хотіли синів. Хлопчики, які померли надто рано і лишили матерів згорьованими й наляканими, що їх замінять молодші, плодючіші дружини. Брудні висліди викиднів чи передчасних пологів на пізньому терміні.
Жинь припускала, що й в Арлоні було таке. Кожен населений пункт потребує місця, де можна сховати сороміцькі смерті його дітей.
Венка знала, де воно.
— Трохи менше кілометра повз евакуаційні скелі, — сказала вона. — Поверни на північ, коли побачиш канал. Там у траві є стежка. Її помітно не одразу, але як розгледиш, вона приведе тебе куди слід.
— Підеш зі мною? — запитала Жинь.
— Тати, бляха, знущаєшся, — сказала Венка. — Я більше ніколи туди не піду.
Тож на заході сонця Жинь загорнула урну з прахом Піпадзі в кілька шарів тканини, сховала в сумку і вийшла до скель із заступом, прив'язаним до спини.
Венка мала рацію: якщо знати, що шукати, потаємна стежка ставала ясною як день. Могили позначені не були, але висока трава росла цікавими вихорами, викручуючись і вигинаючись, немовби уникаючи колись і комусь дорогих кісток у землі під нею.
Жинь оглянула галявину. Скільки тіл тут поховано за всі ці десятиліття? Як далеко треба зайти, щоб не наштовхнутися пальцями на крихітні кісточки, коли вона копне землю?
У неї тремтіли руки. Вона роззирнулася, переконавшись, що сама, а потім сіла й дістала з кишені люльку. Вона не взяла достатньо опіуму, щоб вирубитися, лише саме вдосталь, щоб рука була твердою і могла міцно тримати заступ.
«Нелегко, еге ж?»
Краєм ока вона побачила Алтаня, який ішов за нею між рядами непозначених могил. Його постать затримувалася, лише коли вона дивилася деінде, а коли зосереджувалася там, де, як їй здавалося, він стояв, Алтань щезав.
— Вони були наче діти, — сказала вона. — Я не... не хотіла...
«Ти не хотіла їм шкоди, — Алтань говорив лагідніше, ніж будь-коли, лагідніше, ніж вона колись дозволяла своєму спогаду. — Але ти мусила. Мусила провести їх крізь пекло, бо лише так усі інші могли вижити».
— Я звільнила б їх, якби могла.
Хоч раз він не кепкував. Він говорив просто сумовито:
«Я також».
Нарешті вона знайшла місце, де земля здавалася непотривоженою, а трава росла рівно. Вона відклала загорнутий глечик додолу, міцно стиснула заступ і почала копати, а Алтань мовчки спостерігав з тіні.
Минуло кілька довгих хвилин. Попри вечірню прохолоду, піт коптився по шиї.
Земля була кам'яниста і тверда, заступ вислизав з руки Зрештою вона знайшла нестійку рівновагу, рукою скеровуючи заступ, а ногою вдавлюючи його глибше.
— Гадаю, тепер я тебе зрозуміла, — сказала вона після довгої мовчанки.
«О? — Алтань підвів голову. — І що ж ти зрозуміла?»
— Чому ти так сильно тиснув на мене. Чому завдавав болю. Я не була для тебе особистістю, я була зброєю і тобі було потрібно, щоб я працювала.
«І все ж зброю можна любити, — сказав Алтань. — Можна бити її, формуючи, а потім спостерігати, як вона знищує себе, і знати, що все це було конче необхідно, але це не означає, що ти не можеш іще й любити».
Їй не треба було копати надто довго чи над то глибоко — ніхто не потурбував би цих могил, — але щось у важкому, повторюваному русі заспокоювало її, навіть попри те, що плече боліло дедалі більше. Це була спокута.
Нарешті, коли яма стала такою глибокою, що згасаюче світло вже не діставало дна, коли земля з брунатної й кам'янистої" змінилася м'якою і мулистою глиною, вона зупинилась і обережно опустила прах Піпадзі в могилу.
Вона воліла б мати можливість поховати й Дуліня. Але попри багато годинні пошуки в каналі, так і не знайшла навіть клаптика його форми.
— Хоч колись стане легше? — запитала вона.
«Що? Відправляти людей на смерть? — Алтань зітхнув. — Якби ж. Боліти ніколи не перестане. Вони вважатимуть, що тобі байдуже. Що ти безжальне чудовисько з однією метою — перемогти. А тобі не байдуже. Ти любиш своїх шаманів, як власну родину, і щоразу, коли бачиш, як один із них помирає, в твоєму серці немов провертається ніж. Але ти мусиш це робити. Мусиш робити вибір, якого не зробить більше ніхто. Смерть або Чулуу Корікх. Командири відбраковують».
— Я не хотіла, щоб це була я, — сказала вона. — Я заслабка для такого.
«Ні».
— Це мав бути ти.
«Це мав бути я, — погодився він. — Але вибралася ти. Тож іди до кінця, дитино. Це найменше, що ти заборгувала мертвим».
Кітай чекав на неї біля підніжжя скель, тримаючи в одній руці жмуток ароматичних паличок, а в другій глечик із сортовим вином.
— І що це таке? — запитала вона.
— Цінміндзє, — відповів він. — Нам треба лишатися на ногах.
Цінміндзє. Фестиваль ушанування померлих. Ніч, коли голодні привиди неупокоєних душ приходять у світ живих і вимагають відведеного їм по праву. Вона бачила, як інші святкували його в Тікані, але сама ніколи не брала участі в ритуалах. Їй не було кого оплакувати.
— Він лише через два тижні, — сказала вона.
— Річ не в тім Нам треба лишатися на ногах.
— Навіщо?
— Щоб ти перемогла в цій війні, загинули тисячі людей. Йдеться не лише про твоїх шаманів. Це були солдати, чиїх імен ти навіть не знала. Ти вшануєш їх. І не спатимеш.
Жинь була така втомлена, що вже готова була просто піти геть. Який сенс у цьому ритуалі? Мертві не можуть їй нашкодити. Годі, на сьогодні вистачить з неї покути.