Але потім вона побачила вираз обличчя Кітая і збагнула, що тут не може відмовити йому. Вона мовчки спустилася з ним до долини.
Поля трупів уночі такі тихі — вона й не здогадалася б, що на цій землі був бій. Усього кілька годин тому це місце було сповнене криками, вибухами, брязканням сталі й димом. А тепер вистава скінчилася, нитки маріонеток підрізали, всі завмерли в мовчазному спочинку.
— Так дивно, — пробурмотіла вона. — Мене тут навіть не було.
Вона не командувала цією битвою. Не бачила на власні очі, як вона розгорталась, і не знала, яка сторона поступилася першою, не знала, як усе склалося б, якби Дракон не підняв Мужвей. Вона була зайнята зовсім іншою битвою, надто заклопотана виміром духів і блискавками, щоб узагалі пам'ятати про звичайний бій, аж доки перед нею не постали його наслідки.
— Що тепер? — запитала вона.
— Не впевнений, — Кітай нерішуче підняв палички, немовби тільки-но збагнув, яке це недоречне рішення. Вони й не бралися порахувати трупи в долині. Усі пахощі світу не змогли б спокутувати цієї жертви.
— У Тікані ми палимо папір, — озвалася Жинь. — Паперові гроші Паперові будинки. Іноді паперових дружин, якщо це були молоді чоловіки, які загинули до шлюбу...
Вона замовкла. Усе це зайве. Вона просто белькоче щось із остраху перед тишею.
— Не думаю, що має значення папір, — сказав Кітай. — Гадаю, нам просто треба..
Його голос обірвався, а очі розширилися, коли він зосередився на чомусь поверх її плеча. Вона теж почула запізно — хрускіт кроків на випаленій траві й кістках.
Коли обернулася, то побачила в пітьмі лише один силует.
Неджа прийшов сам. Неозброєний.
У місячному світлі він завжди здавався таким інакшим. Шкіра сяяла блідістю, а риси обличчя ставали м'якшими й менше нагадували різкий вираз його батька, а більше — приємну тендітність матері. Він здавався молодшим. Юнаком, якого вона знала в Академії.
Жинь на мить замислилася, чи прийшов він на смерть.
Тишу порушив Кітай:
— Ми принесли вино.
Неджа простягнув руку. Кітай передав йому глечик, щойно той підійшов. Неджа навіть не понюхав, чи раптом немає у вині отрути. Просто перехилив й важко ковтнув.
Цей жест підтвердив зачарування — призупинення реальності, якого всі вони так хотіли. У повітрі зависли неписані правила, підсилюючись кожною хвилиною, за яку не проливалася кров. Ніхто з них не підняв зброї. Ніхто не бився і не тікав. Лише цієї ночі, лише цієї миті вони ввійшли в граничний простір, де їхнє минуле і майбутнє не мали значення, де вони могли бути дітьми, як колись.
Неджа дістав жменьку аромапаличок:
— Вогник маєте?
Якось вони осягнули, що сидять мовчазним трикутником, огорнуті щільним, пахучим димом. Глечик від вина лежав між ними, порожній. Неджа випив його майже весь сам, а Кітай допив. Кітай першим простягнув пальці, а потім вони всі взялися за руки: Неджа і Жинь по обидва боки від Кітая. Це відчувалось і здавалось абсолютно, страшенно неправильним, і все ж Жинь не хотілося їх відпускати.
Отак колись почувалися Дадзі, Дзян і Жиґа? Якими вони були на зорі своєї імперії? Любили одне одного так нестямно, так відчайдушно?
Певно, що так. Хоч як сильно вони нехтували одне одним згодом, аж прирекли себе на смерть — колись вони одне одного любили.
Вона підвела обличчя до низького багряного місяця. На Цінміндзє мертві мали б говорити до живих. Мали б проходити крізь місяць-браму, заціпенілі від пахощів і феєрверків. Але коли Жинь дивилася на поле бою, то бачила лише трупи.
Вона замислилась: а що сказала б, якби могла дотягтися до своїх померлих?
Сказала б Піпадзі й Дуліню, що вони молодці.
Суні, Бадзі та Жамсі — що їй шкода.
Алтаню вона сказала б, що він мав рацію.
А майстрові Дзяну подякувала б.
А ще вона пообіцяла б їм усім зробити так, щоб їхня жертва була того варта. Бо саме цим були померлі для неї — необхідними жертвами, шаховими фігурами, втраченими, щоб просунутися далі, вибором, який, якби вона мала шанс повернути все назад, зробила б знову.
Вона не знала, як довго вони так сиділи. Це могли бути хвилини. Могли — години. Ця мить немовби випала з часу, втекла з невблаганного ходу історії.
— Я хотів би, щоб усе склалося інакше, — сказав Неджа.
Жинь і Кітай напружилися. Він порушив правила Вони не могли підтримувати цю крихку ілюзію, цю поступку ностальгії, якщо він порушує правила.
— Усе могло бути інакше,— у голосі Кітая чулася жорсткість. — Але ти пішов і став мудаком.
— Твоя Республіка мертва, — озвалася Жинь. — І якщо ми побачимо тебе завтра — що ж, це твій вибір.
Після цього ніхто більше не зронив ні слова.
Тієї ночі не було перемир'я чи перемовин. Тієї ночі була позичена доброчесність, невинність майбутнього. Вони сиділи у стражденній, розпачливій тиші, бажаючи і шкодуючи, а кривавий місяць торував свій нелегкий шлях небом. Коли зійшло сонце, Жинь і Кітай підвелися, струснули біль з кісток і побрели назад, до міста Неджа закрокував у протилежному напрямку. Вони не стежили, куди він пішов. Вони поверталися до Арлона, не зводячи очей з напівзатопленого міста, руїни якого сяяли в мерехтливому світанку.
Вони перемогли у своїй війні. І тепер мали країну, якою треба правити.
Розділ 31
Арлон упав одразу після відступу Неджі. Того ранку Південна армія прочісувала вулиці, поки призахідники й Республіка завершували останні евакуації. Вони виявили розгублене, неоднорідне місто — половину його районів досі заселяли нікарці, яким більше не було куди податись, а друга половина перетворилася на пустку. Казарми й житлові комплекси, які колись займали призахідницькі солдати, стояли покинуті. У розбитих верфах величезні ангари, де, мабуть, колись тримали дирижаблі, тепер стояли порожні, а на підлозі валялися розкидані інструменти й запчастини.
— Дозволяю грабунок до розумної межі, — сказала Жинь своїм офіцерам. — Беріть усе, що хочете. Але цивілізовано — не сваріться через трофеї й тримайтеся заможних районів. Найбідніших не чіпайте. Спершу прямуйте до призахідницьких будівель — вони більше нічого не зможуть забрати. Зброя, прикраси, одяг — усе ваше. Але харчі повертаються до палацу для перерозподілу.
— Як бути з озброєним опором? — запитала командирка Мірага.
— Наскільки можливо, уникайте кровопролиття, — сказав Кітай. — Затримуйте, а не вбивайте: нам потрібні їхні розвіддані. Усіх солдатів ведіть до підземелля, а ще тримайте призахідників і республіканців нарізно.
Республіканські солдати, які не змогли втекти на кораблях, відчайдушно намагалися змішатися з цивільними. На вулицях було повно покинутих форм, а через годину після окупації Жинь повідомили про цілий загін голих чоловіків, які випрохували в містян ношений одяг, щоб замаскуватися. Вона сміялася хвилин п'ять, а потім наказала закувати їх і змусити до кінця дня так і стояти голяка на підвищенні перед палацом.
Воно на користь бойовому духу, — сказала вона Кітаю, коли той запротестував.
Це занадто, — не погодився він.
Це якраз потрібний обсяг публічного приниження. Підпільний опір, напевно, таки здобуде прихильність містян, — вона показала на чоловіків, які тремтіли. — Але точно не вони.
Кітай не став сперечатися.
Поки її загони прочісували вулиці, Жинь пішла до Червоних скель, щоб на власні очі побачити, як останні евакуаційні кораблі швидко виходять з вузького каналу.
Вона згадала той день майже рік тому, коли вперше побачила призахідницький флот, який плив до нікарських берегів. Яке вона тоді відчула полегшення. Яку вдячність. Білі вітрила символізували надію й виживання. Божественне втручання.
Але вони з'явилися, лише коли Республіка мало не сплинула кров'ю. Вони могли ще на початку за лічені хвилини покласти край усій громадянській війні. Могли врятувати країну від довгих місяців голоду й кровопролиття. Але до останнього вичікували необов'язкової трагедії, коли змогли просто виступити й оголосити себе героями.