Їхній відхід не був навіть близько таким помпезним.
— Кляті боягузи, — сказала Венка — І ти ось так просто їх відпустиш?
— Не знаю. — озвалася Жинь. — Потопити всі ті кораблі в затоці може бути весело.
Кітай зітхнув:
— Жинь.
— Я серйозно, — сказала вона.
— Окупувати місто — це одне, — відповів Кітай. — А наразити цивільних на вогонь — зовсім інше.
— Але це було б так весело.
Вона жартувала лише наполовину. Жинь відчувала приплив темної, мстивої радості, спостерігаючи за безладною втечею кораблів. Якби вона захотіла, то могла перетворити колене судно в тому каналі на попіл Бона мала таку силу.
— Будь ласка, Жинь, — Кітай з осторогою глянув на неї. — Не будь дурною. Зараз призахідники відступають, бо виснажені, розтратили все на війну на континенті, до якого їм байдуже. Тепер вони просто зализують рани. Але якщо ти відправиш полум'я навздогін жінкам і дітям, вони можуть і переглянути своє рішення...
— Вічно ти псуєш задоволення, — сказала Венка.
Жинь зітхнула:
— Як же я ненавиджу, коли ти маєш рацію.
Тож вона дозволила кораблям спокійно вийти з затоки. Дозволила призахідникам думати, принаймні поки, що її новий режим не готує проти них підступних планів. Що її пріоритети зосереджені в межах Нікані. Вона дозволила їм думати, що вони в безпеці.
А потім, коли вони втратять пильність, поринувши в самовдоволення, коли почнуть думати, що, можливо, ці брудні, тупі, низькі нікарці — не така вже й загроза... отоді вона завдасть їм удару.
Наступним завданням Жинь було зайняти палац.
У будівлі панував хаос. Величезні фарбовані двері лишили розчахнутими навстіж, у коридорах валялися друзки розбитих ваз, що попадали з нашвидкуруч навантажених возів. У просторій залі в центрі палацу бракувало майже всіх меблів, лишилися тільки гобелени на стінах — надто важкі й громіздкі, щоб їх зняти і забрати з собою.
На дальшій стіні висів родинний портрет Їнь. Жинь якийсь час постояла перед ним, вдивляючись в обличчя людей, які вважали, що можуть правити Імперією.
Тому, хто його виткав, вдалося відтворити Їнів з неймовірною точністю. Коли вони стояли поруч, схожість стала ще очевиднішою. Усі вони мали однакові високі вилиці, вигнуті надбрівні дуги й точені, кутасті щелепи. Жоден не всміхався — навіть діти, які споглядали порожню залу з однаково зарозумілими й пихатими виразами.
Спершу Жинь сплутала Дзіньджу з Неджею, але потім збагнула, що, певно, праворуч від батька стояли близнюки-первістки — Дзіньджа і Муджа. Неджа стояв сам, похмурий і сумовитий, ліворуч від батька Мабуть, цей гобелен створили багато років тому — Неджу зобразили ще зовсім дитиною, заввишки ледве батькові до пояса Трохи віддалік праворуч стояла леді Їнь Сайкхажа з немовлям на руках. То мав бути Мінджа — молодший брат Неджі, який загинув ще зовсім малим. Це його забрав Дракон.
Така прекрасна родина, знищена всього за рік. Дзіньджу захопили в полон на озері Боян і перетворили на начинку для пельменів. Обвуглені останки тіла Вейсжі невпізнані лежали серед згорілих решток його флоту. Муджа, як повідомили Жинь, потонула під час нападу Дракона на Арлон. А Неджа був зламаний і переможений, став рабом для своїх призахідницьких господарів.
Зі спалахом мстивої ненависті на мить Жинь захотілося самій покінчити з цим сімейством.
Але леді Сайкхажа уникла її правосуддя. Вона кинулася з найвищої вежі палацу, коли побачила знамена південних військ, які ввійшли в місто. Її ламкі кістки розбилися, немов порцеляна, об платформу для страт перед палацом, і вона приєдналася до довгої традиції благородних жінок, які помирали разом зі своїми династіями.
З доповідей Жинь знала, що мешканці Арлона в останні дні зненавиділи Сайкхажу. Не секрет, що дім Їнь добряче нажився на громадянській війні попри те, що це кинуло за межу бідності все населення поза межами їхніх територій. Сестра Неджі, Муджа, розбагатіла, виступаючи посередницею для призахідницьких торговців і могутніх купців, що налізли в правління Республіки.
Коли леді Сайкхажа повернулася з тривалої світської мандрівки до Призахідної республіки, з'ясувалося, що вони з Муджею скидали величезні обсяги нікарських товарів на спраглі призахідницькі ринки, поки всі інші запасалися харчами і в паніці розкуповували все попри швидке зростання цін.
Думка загалу закликала Неджу покарати матір і сестру, але він лише виключив їх зі свого кабінету. Так прізвисько Неджі змінилося з Юного маршала на Маминого дурника, а його матір удостоїли титулу Західна хвойда. Упродовж минулого тижня вулиці так гучно вимагали її покарати, що якби Південна армія не ввірвалася в арлонську браму, натовп запросто міг би й сам розірвати її на клапті.
— Думаєш, вона могла б вибратися з призахідниками? — промовив Кітай, коли вони вийшли на балкон на третьому поверсі, спостерігаючи, як слуги відтирають зі сходів кров Сайкхажі. Її тіло лежало за кілька метрів, безцеремонно загорнуте в шмат тканини. Жинь планувала обтяжити його камінням і кинути в затоку на корм рибам. — Мені здавалося, вони її любили.
— Я думаю, вони її покинули, — сказала Жинь. — Їм довелося рятувати власні шкури.
Так і було. Зіткнувшись із бурхливим потоком громадської ненависті, призахідники не посміли б спробувати вивезти з міста зневажену Сайкхажу.
Байдуже, що леді Сайкхажа вільно розмовляла призахідницькою, поклонялася їхньому Творцю і половину життя робила з себе призахідницьку жінку. Все одно вона була нікаркою, представницею нижчої раси, а призахідники дбали лише про своїх.
Прилеглі коридори були завалені багатствами, не зрівнянними навіть зі скарбами Дзіньджоу. Жинь безліч разів бувала в цих коридорах, завжди прямуючи до кабінету Вейсжі, але ніколи не сміла зупинитися й роздивитися їх. Тоді від самої їх близькості переповнювало благоговіння: ті артефакти були сяйливими свідченнями історичної еліти, до якої її чомусь запросили приєднатися.
Тепер іти цими коридорами було зовсім інакше, бо вона знала, що все виставлене на стінах належить їй.
— Поглянь,— Кітай зупинився перед дуже давнім, дуже лискучим шоломом.— Тут сказано, що ця річ належала Червоному Імператору.
— Та не може бути.
— Прочитай підпис.
Шолом не видавався аж настільки давнім Жинь бачила крихітні нефрити, інкрустовані на чолі. Вона залізла у вітрину, дістала шолом і приміряла. Він був незручно холодний і надмірно важкий. Вона швидко зняла його.
— Не знаю, як у цьому взагалі можна битися.
— Імовірно, він церемоніальний, — сказав Кітай. — Сумніваюся, що Імператор і справді одягав його в бій. Тут повно такого мотлоху. Поглянь, ось його нагрудник, а он там давній чайний сервіз.
Він завмер, затеши пальці над реліквіями, немовби відчував надто сильне благоговіння, щоб їх торкнутись. Але Жинь, роззирнувшись залою, була вражена глибоким жалем Червоний Імператор — найвидатніша постать у нікарській історії, людина така відома, що колена дитина в Імперії знає його ім'я до того, як вчиться говорити. Легендами про нього можна заповнити цілі полиці, що, власне, й робиться. Він уперше за весь час об'єднав країну. Приніс із собою вогонь і кровопролиття небаченого доти масштабу. Побудував міста, які лишались інтелектуальними, культурними і торговими центрами Імперії.
А тепер, через тисячоліття, від усього того лишилися тільки шолом, нагрудник і чайний сервіз.
Його династія не пережила й одного покоління. Після його смерті сини одразу повстали один проти одного, і через кілька століть міжусобиць Імперія розпалася на систему провінцій, якої Червоний Імператор не створював і не задумував. Його рід перервався, а спадкоємці згасли вже за перші двадцять років громадянської війни, яку самі ж і почали. Якщо хтось і заявляв своє кровне право на трон, його не визнавали.
Він був правителем-одноденкою. На коротку мить опинився в центрі всесвіту. Заради чого?
«Йому варто було одружитися з Теардзою», — подумала Жинь. Він повівся як дурень, зробивши шаманів своїми ворогами. Він мав би долучити їх до свого режиму. Мав би посадити спірлійку на трон, і тоді Імперія існувала б вічно. І до цього часу його спадкоємці підкорили б весь світ.