— А на цьому — твоє ім'я, — крикнув Кітай з дальнього краю коридору.
— Що?
— Поглянь, — показав він.
То був меч — близнюк того, який вона втратила у воді під час битви за Червоні скелі, другий, який викували з переплавленого тризуба Алтаня.
Вони зберігали його як трофей. «Спірлійський мінерал, — зазначалося на табличці, — востаннє належав Фан Жунінь».
Вона витягла меч із вітрини і здмухнула з леза пил. А думала ж, що він навічно потонув у річці.
Її табличка була така маленька. Ані додаткових подробиць, ані згадок про її звершення — лише ім'я і матеріал зброї. Вона пхикнула. У цьому був весь Вейсжа. Якби йому все вдалося, вона лишилася б побіжною згадкою в історії.
«Коли моєму режиму будуватимуть музеї, Вейсжа, про тебе я навіть не згадаю».
Майже половини артефактів у вітринах бракувало. Схоже, їх викрали нещодавно, ймовірно, верхівка Республіки: пил ще не осів на обрисах, що від них лишилися. З написів на табличках Жинь не могла зрозуміти, чому щось забрали, а щось лишили. Зниклі предмети були абсолютно різними цінностями чи не кожної доби, і здавалося, що їх пакували випадковим чином.
Одна порожня вітрина стояла на видноті — полиця, що виступала зі стіни, оздоблена золотом по краю, щоб привернути увагу глядача.
Жинь підняла табличку.
«Імперська печатка Червоною Імператора».
Жинь мало її не впустила Вона читала про цю печатку в Академії. Перед смертю Червоний Імператор заявив, що його печатка може перейти разом з його божественним мандатом лише наступному повноправному правителю Імперії. Її викрали наступного ж ранку після його похорону. Протягом наступних століть печатка передавалася між принцами, генералами, кмітливими наложницями й найманцями, а за нею скрізь тягнувся кривавий слід Через триста років вона нарешті зникла з історичних записів, хоча провінційні Воєначальники зрідка стверджували, що замкнули її в особистих скарбницях.
Отже, дім Їнь увесь цей час тримав її в себе.
Звісно, Неджа забрав її з собою. Жинь це здалося страшенно кумедним. Він втратив країну, але забрав мандат правителя.
«Тримай його, йолопе», — подумала вона Неджа міг забрати печатку й будь-який інший сяйливий непотріб, який його челядь завантажила у вози. Нехай ці скарби визначальні для нікарської історії. Ця історія для Жинь не мала значення. То опис рабства, пригноблення, поганого управління й корупції. Вона не хотіла володіти родовими коштовностями своїх попередників. Вона не несла в собі їхнього спадку. Вона мала намір збудувати дещо нове.
Трон Вейсжі лишився в кінці коридору, надто важкий, щоб його винести. Жинь відчула себе дуже малою, коли підійшла до нього. Це був значно більший трон, ніж той, на якому вона сиділа в Дзіньджоу. Справжній трон імператора — оздоблене сидіння з високою спинкою на підвищенні зі сходинками. На мармуровій підлозі виднілася детальна мапа Імперії, намальована чорним чорнилом. Той, хто сидів на цьому троні, споглядав увесь світ.
Кітай кивнув на трон:
— Приміряєш?
— Ні, — сказала Жинь. — Він не для мене.
Стоячи в цьому темному, холодному палаці, вона знала, що ніколи не зможе зробити це місце своїм. Тут їй ніколи не буде затишно, тут мешкають примари дому Їнь. Але це нічого не змінює. Трон в Арлоні ніколи не правив усією Імперією. Це був будинок зрадників, самозванців і лицемірів, чий трон був приречений впасти. Вона не стане наступною самозванкою, яка правитиме з провінції Дракона.
Це лише тимчасова база, з якої вона зміцнить контроль над рештою країни.
У палаці раптом стало нестерпно холодно. «Нам стільки всього треба зробити», — подумала Жинь. Перед нею стояло таке колосальне завдання, що воно видавалося майже нездійсненним. Вона розірвала матерію світу, створила один величезний розрив від гори Тяньшань до гроту Дев'яти Вигинів. А тепер треба зашити його.
Відновити порядок у провінціях. Прибрати трупи з вулиць. Забезпечити на столах людей удосталь їжі. Повернути цю країну, що розпадалася в усіх мислимих значеннях, до норми.
О боги. Вона похитнулася, раптом відчувши запаморочення. «З чого ж нам почати?»
Стукіт у важкі двері зали відлунням пронісся порожнім похмурим простором.
Жинь кліпнула, виринувши з задуми:
— Увійдіть.
До зали зайшов молодший офіцер. Це був один із людей Чолана Жинь пам'ятала його обличчя — вже бачила його в командному наметі, — але не ім'я.
— Командирка Мірага відправила мене повідомити вам, що ми її знайшли.
— Де? — різко запитала Жинь.
— У віддаленому кінці призахідницьких помешкань. Ми її оточили, але ще не почали. Ніхто не заходив і не виходив. Вони чекають ваших наказів.
— Добре. — Жинь довелося постояти трохи, перш ніж вона змогла рухатися. Вона не розуміла, чи п'янка лихоманка в кінцівках була від захвату, чи від втоми. Коли зробила крок, відчуття було таким, немовби вона пливла в повітрі. — Зараз прийду.
Вона відмахнулася від стурбованою погляду Кітая й покрокувала з палацу за офіцером. Вони вже дійшли висновку в цьому обговоренні. Він знав, що вона задумала І вони погодилися, що це необхідно.
Вагатися було ніколи. Час спливав.
Коли Жинь востаннє наблизилася до призахідницьких помешкань, то вбила чоловіка, спопеливши його геніталії. Її найяскравіші спогади про це місце були просякнуті страхом і панікою — про те, як вона нестямно тягла тіло до сампана, гребла до затоки та обтяжувала труп камінням, перш ніж хтось помітив би її й випустив декілька куль.
Але тоді всі її спогади, пов'язані з призахідниками, були переплетені зі страхом. Навіть попри те, що до Арлона вони прибули передусім як союзники і пів року номінально воювали на їхньому боці, для Жинь призахідники асоціювалися передусім з неземною вищістю: сильні руки, що обмацували її, сталеві інструменти й холодна байдужість.
Лабораторія сестри Петри займала квадратну одноповерхову будівлю навпроти казарм. Солдати Жинь оточили периметр, озброєні й готові. Мірага відсалютувала Жинь, щойно та підійшла.
— Її замкнено зсередини, — доповіла вона. — Без сумніву, там хтось є.
— Ви з ними спілкувалися? — запитала Жинь.
— Ми кричали їм виходити, але вони не відповіли. Чули якийсь стукіт — вони готуються відбиватися.
Жинь знала, що більшість місіонерів уже втекли з міста. Бачила їхні сланцево-сірі сутани на перших човнах, що виходили з гавані: їх легко було розрізнити навіть з іншого берега каналу. Сіре товариство поважали на заході, як королівських осіб, тож останні призахідницькі солдати особисто виводили їх з міста.
А це означало, що той чи та, хто забарикадувався в лабораторії, лишився чи лишилася там зумисне.
Біля дверей стояли четверо солдатів Мірага, тримаючи напоготові оббитий залізом колісний таран завбільшки з невеликий намет.
Це вже трохи занадто, — сказала Жинь.
Ми принесли найкраще, що маємо, — пояснила Мірага. — Готові за наказом.
Зачекайте, — Жинь окинула солдатів поглядом і помітила в одного з них алебарду. — Дай мені.
Вона обгорнула лезо покинутим призахідницькими прапором, міцно зав'язала й підпалила. Потім віддала солдатові.
Підеш першим. Нехай вона думає, що то я.
Солдат стривожився:
— Але... генерале, тоді...
— З тобою все буде гаразд, — суворо промовила Жинь. Блискавка, чим би вона не була, не завдала тривалих пошкоджень ані їй, ані Неджі. А на людину, котра не є шаманом, вона взагалі може не здійснити впливу. — Просто будь готовим до удару.
Її вразило, що він не заперечив. Міцно стиснув охоплену полум'ям алебарду і коротко, смиренно кивнув.
— Починайте, — сказала Жинь Міразі.
Мірага віддала наказ. Її солдати протягли таран декілька метрів, а потім з розгону ударили ним об двері.
Дерев'яні двері розчахнулися всередину від такої сили удару. Солдат з алебардою кинувся вперед, розмахуючи смолоскипом у тьмавій будівлі, але нічого не сталося. Кімната була порожня. Коли Жинь зайшла, то побачила лише перекинуті стільці й порожні столи... а ще невеличкий лаз у кутку.