Вона показала:
— Спустимося туди.
Солдат з алебардою поліз першим, Жинь — за ним на декілька кроків позаду. Імпровізований смолоскип скидався на цілком правдоподібну імітацію: його полум'я мерехтіло й звивалося, наче живе, кидаючи спотворені тіні на стіни.
Раптом блискавка дугою пронизала пітьму. Солдат скрикнув і впустив алебарду. У короткому яскравому спалаху Жинь помітила на іншому боці кімнати силует — зігнуту постать за чимось схожим формою на колісну гармату. Цього було достатньо. Полум'я вирвалося з її долоні й з ревом метнулося вперед. Вона почула високе механічне виття, а потім побачила, як увсебіч полетіли іскри, рикошетом відбиваючись по кімнаті, немов гроза, зосереджена в банці.
Схожий на гармату пристрій вибухнув. Блискавка зникла. Коли дим розвіявся, полум'я Жинь, що рівно танцювало навколо її рук і плечей, слугувало такою собі лампою, осяваючи купу понівечених металевих частин і обм'яклу постать, що скрутилася в кутку.
«Надто просто», — подумала Жинь, перетинаючи кімнату. Якби цей напад спланував солдат, вони б з такою готовністю не застосовували блискавку. Вони знали б, що матимуть лише один шанс, тому вичікували б, доки Жинь опиниться на лінії вогню.
Але сестра Петра Іґнатіус була вченою, а не солдатом.
Жинь копнула Петру під ребра, перевертаючи її на спину.
— Якщо хотіла зустрічі, могла просто попросити.
Петра корчилася під її черевиком. Цівка крові стікала по лівій половині обличчя, де шрапнель розітнула скроню. Яскраво-червоні сліди від опіків виднілися й на руках і шиї, але в іншому вона здавалася неушкодженою. Очі розплющені. Вона притомна. Може говорити.
Жинь повернулася до сходів, де Мірага чекала разом із солдатами:
— Залиште нас.
Мірага вагалася:
— Ви впевнені?
— Вона неозброєна, — сказала Жинь. — Вистав два загони охороняти виходи, а решту відправ назад до центру міста.
— Так, генерале, — Мірага піднялася крізь лаз услід за своїми солдатами.
Єдиний стовп сонячного проміння згас, щойно вони опустили за собою ляду.
Жинь і Петра лишилися самі в тьмяно освітленому полум'ям підвалі.
— І це все, що ти мала? — Жинь підтягла стілець від робочого столу Петри й сіла. — Аматорський напад?
Петра стиха застогнала, підтягуючись, щоб сісти.
— Що це таке? — вимогливо запитала Жинь, Вона підібрала з землі один з уламків машини. Метал був обкручений дротом, холодний на дотик. — Що вона робить?
Петра відповіла настороженим мовчанням. Вона відкинула голову до стіни, її гранітно-сірі очі ковзали по постаті Жинь то вгору, то вниз, немовби оцінюючи дику тварину.
«Ну гаразд», — подумала Жинь. Тоді їй лишалося тільки вдатися до тортур. Вона такого ще не робила — лише бачила, як Алтань витягував інформацію прицільними садистськими спалахами полум'я, — але основні принципи їй здавалися доволі простими. Вона знала, як завдати болю.
А потім, зовсім недоречно, Петра розсміялася:
— Наче ти здатна збагнути, — вона підняла руку, щоб витерти кров з очей. — Що? Ти справді вважала, що зможеш створити протидію? Теорія, що лежить в основі моїх машин, на століття випереджає твою здатність осягнути її. Я можу показати тобі кожну складову, колене креслення своїх розробок, і ти однаково не зрозумієш. Тобі просто бракує мізків.
Вона зіп'ялася на ноги. Жинь напружилася, готуючись до удару. Але Петра лише почовгала до стільця навпроти й сіла, манірно склавши руки на колінах у якійсь хворобливій імітації вчительської лекції для учня.
— Це лякає тебе, так? — вона глумливо всміхнулася. — Що твої боги — це ніщо?
«Спали її, — сказав Фенікс. — Змусь кричати».
Жинь відтіснила це поривання. Треба скористатися цим шансом отримати інформацію. Помститися вона може й згодом.
Вона знову простягнула металеву котушку й повторила запитання:
— Що вона робить?
— А ти не відчула? — закривавлені вуста Петри викривилися в посмішці Уперше, відколи її зустріла, Жинь побачила в очах «сірої» сестри маніякальний блиск, тріщину в її надприродно спокійному фасаді. — Вона втишує твого бога. Анулює його.
— Це неможливо, — мимовільно заперечила Жинь. — Боги — основоположні сили, вони створили цей світ, і їх не можна просто відрізати якимось шматком металу, це не...
— Послухай себе, — проникливо мовила Петра. — Навіть зараз чіпляєшся за свою поганську маячню. Твої боги — не що інше як обман. Хаотичне гниття у твоїх мізках, що століттями мучило твою країну. Але я знайшла ліки. Я виправила того хлопця і тебе також виправлю.
Тепер вона зловтішалася. Вона була не проти пояснити — хотіла пояснити, бо навіть зараз бажала кинути власну вищість в обличчя Жинь. Та збагнула, що тортури не знадобляться. Петра збиралася розповісти їй усе, чого вона забажає, бо знає, що так чи інакше помре, тож їй лишилося тільки зловтішатися.
— Принцип простий. У Країні Призахідного Сонця ми маємо шокову терапію для душ, які втратили зв'язок з реальністю. Електрика гамує їхнє божевілля. Виганяє з мозку Хаос І коли я усвідомила, що ваш шаманізм — це просто божевілля в крайньому вияві, рішення прийшло легко. Хаос проточує собі шлях до матеріального світу крізь ваш розум. Тож мені лише треба було вимкнути його.
Вона нахилилася вперед. Кров знову скрапнула їй у ліве око, але Петра лише кліпнула, не змахуючи її.
— І як воно? Знати, що твої боги — ніщо перед Божественним Архітектором? Ми вгамували Дракона Вгамували твого так званого Фенікса Без шаманів, без твоєї непідготовленої армії, відсталого натовпу дурних селюків, які ніколи й нізащо...
— Не завоюють Арлон? — перебила її Жинь. Їй не варто було втручатися, вона мала б дозволити Петрі говорити далі, але вона просто не витерпіла цієї дурної поблажливості. — З Республікою покінчено. Твої люди втекли з затоки за першої ж нагоди. Ви програли.
Петра розреготалася:
— І ти думаєш, що перемогла? Мережа Сірого товариства править світом У нас є очі на кожному континенті. А оці шматки сміття, — вона копнула погнутий метал, розкиданий під ногами, — були лише прототипом Коли я зрозуміла, що змусила Їнь Неджу кровити, то відправила нотатки в Сірі Вежі. До цього часу вони вже вдосконалили мої розробки. Коли зустрінешся з ними наступного разу, для тебе це буде остання зустріч. Архітектор працює незбагненним чином Іноді він рухається повільно. Іноді чимось жертвує, — Петра шумно вдихнула, закашлялася, а потім зітхнула. — Але світ неминуче й невблаганно рухається до порядку. Це його задум. Сіре товариство більше, ніж ти можеш навіть собі уявити, і тепер ми маємо зброю, щоб випалити Хаос зі світу. Ти вб'єш мене й нічого з того не отримаєш. Твоєму світу, яким ти його знаєш, прийде кінець.
Жинь мовчала.
Петра провокувала її. Вона хотіла, щоб Жинь втратила контроль, вибухнула й розгнівалась і цим ще раз підтвердила її переконання, що спірлійці не кращі за тварин. Упродовж багатотижневої експедиції на північ Петра завжди зберігала такий безмежний спокій, коли змушувала Жинь стогнати, корчитись, кричати. То був поблажливий контроль жінки, яка в усьому вважала себе вищою.
Але цього разу контроль був у Жинь. І вона не збиралася його марнувати.
Спершу вона думала була спалити Петру живцем. Коли посланець Міраги прибув до палацу, в Жинь перед очима миттю стало фантастичне видіння: Петра кричить і борсається на підлозі, благаючи милосердя, а полум'я пожирає її білу плоть.
Але тепер усе це здавалося таким банальним, таким простим. Петра не заслуговувала на мирську смерть. Тілесних мук замало. Жинь спало на думку дещо краще, таке смачно жорстоке, аж якась частина її була приголомшена, вражена власною вигадливістю.
— Я тебе не вбиватиму, — сказала вона, вкладаючи в ці слова весь спокій, на який спромоглася. — Ти на це не заслуговуєш.
Уперше за весь час на обличчі Петри промайнув страх.
— Підводься, — наказала Жинь. — Лягай на стіл.