І байдуже, що вчора вона вже була тут, знімала артефакти зі стін, ніби привласнюючи це місце, бо ж вона й справді тепер володіє ним. Учора йшлося про передачу влади, про викорінення останніх слідів правління республіканців. А сьогодні — перший день в історії решти нікарців.
— Все добре? — запитав Катай.
— Ага, — видихнула Жинь. — Просто... Намагаюся цього не забути.
Вона переступила поріг. Кров приплинула до голови Вона почувалася невагомою, мовби не йшла, а пливла. Масштаб докорінно змінився. Декрети, які вона писатиме в цьому палаці, розійдуться країною. Правила, які вона запровадить, стануть законами.
За ніч вона так наблизилася до бога, як це лише під сичу смертному.
«Я вийшла за межі полотна, — подумала вона — І тепер пензель у моїх руках».
Жинь керувала своєю адміністрацією не з величної порожньої зали — та кімната була занадто схожа на печеру, занадто гнітюча, — аз меншого воєнного кабінету Вейсжі, де з меблів були лише широкий стіл та кілька незручних стільців із твердими спинками Вона не могла сісти на палацовий трон: він був надто великий, надто загрозливо офіційний. Вона ще не була готова до ролі Імператриць А в цій тісній кімнаті без оздоб почувалася затишно. Жинь уже вела воєнні кампанії з цього кабінету, і робити це знову здавалося найприроднішим, що могло бути, Сидячи за цим столом із Кітаєм по праву руку і Венкою по ліву, вона не почувалася такою самозванкою. Просто значно приємніша версія її намету.
«Це неправильно, — промовив тихий голосок у глибині розуму. — Це божевілля».
Але що за минулі два роки не було божевіллям? Вона стерла цілу країну з лиця землі. Знищила Тріаду. Командувала армією. За всіма намірами й цілями вона стала богом у плоті.
Якщо це їй до снаги, то чому ж вона не зможе керувати країною?
Першим питанням порядку денного того ранку було вирішити, що робити з Неджею. Шпигуни Жинь доповіли, що він утік разом із найближчими офіцерами та радниками, запакувавшись на всі до останнього торгові судна й рибальські човни, які Республіці вдалося зібрати.
— Куди вони попливли? — запитала Жинь. — До Анькхілууня? Моаґ їх не прийме.
Кітай відклав останню сторінку повідомлення:
— Трохи далі на схід.
— Не на лукоподібний острів, — озвалася Жинь. — Повітря там досі отруйне.
Кітай якось дивно глянув на неї:
— Жинь, він на Спірі.
Вона не стрималася й відсахнулася.
Виходить, Неджа знайшов укриття на Мертвому острові.
Логічно. Він не міг відпливти аж до Призахідної республіки, це було б однаково, що здатись. Але й не міг не знати, що на континенті йому ніде не буде безпечно. Якщо він хотів лишитися живим, то потребував, щоб між ними був океан.
— Мило, — сказала вона так спокійно, як тільки спромоглася.
Вона бачила, як Кітай і Венка дивляться на неї, і не могла дозволити їм думати, що їй страшно. Жодних сумнівів, Неджа обрав Спір, щоб насолити їй. Вона вже чула глузування в його голосі: «Може, ти й прибрала все до своїх рук, але в мене — твій дім У мене — останній шмат території, який ти не контролюєш».
І вона справді відчула спалах роздратування, гостру шпильку приниження в спині, там, де він колись провернув клинок Але більше нічого, лише роздратування. Ані страху, ані паніки. Втекти на Спір — дошкульний крюк, але водночас це ще й явний вияв слабкості. У Неджі не лишилося козирів. Він втратив столицю, флот. Він правив лише самою назвою Республіки, а тому вирушив на проклятий пустельний острів, де ніщо не живе і заледве щось росте. Він тільки й може, що глузувати.
Навіть більше, згідно зі звітом розвідників, він втратив довіру союзників. Призахідники більше його не слухають. Консорціум вирішив підчистити кінці.
— Після падіння Арлона він не отримує підкріплень, — прочитала Венка. — І призахідники позбавили його права командувати сухопутними військами. Тепер у його розпорядженні — тільки нікарська піхота, а після Арлона третина цієї армії дезертирувала. — Вона підвела очі від сувою. — Неймовірно. Гадаєте, з Консорціумом покінчено?
— Можливо, наразі... — почав був Кітай, а Жинь одночасно з ним промовила.
— Аж ніяк.
— Вони відкликали своїх людей, — сказав Кітай.
— Вони повернуться, — гнула своєї Жинь.
— Можливо, через кілька місяців. Але, як на мене, вони зазнали значно більших втрат, аніж...
— Це не має значення, — сказала Жинь. — Вони повернуться за першої ж нагоди. Це може бути через кілька днів або тижнів. Але вони завдадуть удару у відповідь, нещадного, і ми мусимо бути готові Я розповіла вам, що сказала Петра. Вони вважають нас не просто... перешкодою для торгівлі Ми для них не лише якась там незручність. Вони вважають нас загрозою всьому сущому. І не зупиняться, доки не зітруть на порох. — Вона позирнула на присутніх. — Ми ще не скінчили цього бою. Ви ж розумієте? Вони не просили перемир'я. Не відсилали дипломатів. Ми не отримали миру — це лише відстрочка, і ми не знаємо, як довго вона триватиме Ми не можемо просто сидіти склавши руки й чекати. Треба вдарити першими.
Якби Жинь могла чинити по-своєму, то решту дня займалася б ремобілізаціею війська. Їй хотілося розпочати набір новобранців. Хотілося організувати тренувальні табори в полях, щоб відібрати в Арлона призахідницькі військові технології та почати вчити своїх людей ними користуватися.
Але пріоритетом для неї мала бути відбудова цивільних районів Армії живляться з міст, а це місто ось-ось могло розпастися.
Вони розгорнули в Арлоні справжній вихор відбудови. До пляжів відправили робочі групи для операцій порятунку помешкань, затоплених Драконом. По всьому місту організували сортувальні центри, щоб дати раду цивільним, пораненим у бою або під час окупації. Перед громадськими кухнями вишикувалися черги вздовж каналів — страхітливий натовп з тисяч і тисяч людей, яких Жинь тепер мусила годувати.
Порівняно з командуванням армією, управління державою вимагало абсолютно інших умінь і навичок, і Жинь володіла дуже небагатьма з них. Вона нічогісінько не знала про громадське адміністрування — аж ось раптом мільйони цивільних завдань потребують її негайної уваги. Переміщення населення, чиї домівки опинилися під водою. Посилення закону проти мародерства і грабунків. Пошук піклувальників для дітей, чиї батьки загинули або вважаються зниклими. Просте відновлення міста до мінімального рівня функціональності перетворилося на колосальне завдання, складність якого зумовлювалася ще й тим, що чиновники, які зазвичай відповідали за підтримання діяльності міста, були або мертві, або ув'язнені, або втекли з Неджею на Спір.
Жинь приголомшувало те, що вони ще нічого не зробили. І вже точно їй було не здолати цей перший ранок без Кітая, якого мовби й зовсім не бентежила нездійсненність їхньої місії і який спокійно викликав людей і розподіляв обов'язки, ніби точно знав, де що знаходиться і що потрібно зробити.
І все ж той ранок здавався їй просто нереальним Ніби сон. Уже те, що вони втрьох керують містом, — безглуздя. Розум Жинь рикошетив між шалено зарозумілою впевненістю, що все буде гаразд, що вони впораються і зроблять це краще, ніж будь-хто з корумпованих лідерів Арлона, і повзучим страхом, що вони недостатньо підготовлені для цього, бо ж вони просто солдати, просто діти, які навіть не закінчили навчання в Сінеґарді, а тому абсолютно не готові до управління містом, яке будь-якої миті може розвалитися. Попри приголомшливу обізнаність Кітая, проблем у них більшало. Щойно вони розв'язували одну, од разу отримували повідомлення про десяток нових. Це було ніби намагатися загатити діру пальцями, поки вода проривається звідусіль навколо. Жинь боялася, що коли вони відволічуться бодай на хвилину, то потонуть.
Ближче до обіду їй схотілося скрутитись і заплакати: «Я не хочу, я не можу!» Скинути свої обов'язки на дорослих.
«Але ти вела цю війну, — нагадав їй Алтань. — Ти хотіла стати головною. І тепер стала. Не облажайся».