Щоразу, впорядковуючи думки, Жинь згадувала, що на кону не лише Арлон, а вся країна.
А проблеми Арлона тьмяніли порівняно з тим, що коїлося по всій Нікані. Республіка трималася купи гірше, ніж їй здавалося. Зерна бракувало в усіх провінціях. Скотарства майже не існувало: вторгнення муґенців завдало значної шкоди, а наступна громадянська війна знищила шанси на відновлення. Риби, основного товару на південному сході, було дуже мало, оскільки рік тому Дадзі отруїла річки. Рівень інфекційних захворювань злетів до небес. Майже кожен район страждав від епідемій тифу, малярії, дизентерії, а також — у віддаленому селищі в провінції Щура — безпрецедентних випадків прокази. Сільське населення потерпало від цих хвороб циклічними періодами, але шал війни витіснив цілі спільноти і змусив величезну кількість людей, чимало з яких раніше ніколи не контактували одне з одним, жити в тісному, заюрбленому просторі. Як наслідок, виникли спалахи інфекцій. Певною мірою стримувати їх допомагала призахідницька медицина Але цей варіант уже був недоступний.
Окрім цього, вони мали справу ще й зі звичайними наслідкам війни. Масовим переселенням Зростанням бандитизму. Торговельні шляхи більше не були безпечними, цілі економіки перестали функціонувати. Звичний потік товарів, ота вкрай важлива циркуляція, що підтримувала роботу Імперії, зупинився, і на те, щоб його відновити, потрібні місяці, якщо не роки.
Жинь не знала б і половини цих проблем, якби не прочитала про них в особистих записах Неджі — стосику акуратних, напрочуд вичерпних звітів про кожне звернення до уряду за останні пів року, ретельно заповнених вишуканим, химерно жіночним почерком. І хоча Жинь не хотілося цього визнавати, вони були їй дуже помічними. Вона годинами вивчала сувої, виписуючи його роздуми й пропоновані рішення. Це були думки того, кого готували до управління державою, відколи він навчився читати. Чимало його пропозицій були кращі за будь-що, до чого могли додуматися вона чи Кітай.
— Повірити не можу, що він усе це лишив, — сказала вона. — Папери ж неважкі. Він міг завдати значно більшої шкоди, якби забрав усе з собою. Як гадаєш, тут може критися якийсь підступ?
Кітай засумнівався:
— Можливо.
Ні, вони обоє знали, що це неправда Нотатки були надто детальні. Без сумніву, їх вели протягом місяців важкого правління, а не зібрали за одну ніч. А ще забагато попереджень Неджі — наприклад, про важливість відбудови дамби чи пильний нагляд за пересуванням каналами — зумисне були підкреслені.
— Або, — ризикнув Кітай, — він намагається допомогти тобі випливти. Ну чи принаймні звести катастрофу в місті до мінімуму.
Жинь це пояснення було зовсім не до душі. Їй не хотілося навіть думати про таку щедрість з боку Неджі. Бо це змальовувало його зовсім в інакшому світлі — не порочним лизоблюдом призахідників, проти якого вона боролася всю цю кампанію, а лідером, який щиро робив усе, що в його силах. Це змушувало її думати про втомленого хлопця в клітці. Наляканого хлопця в річці.
А так їй було значно важче зосередитися на плануванні його смерті.
— Нехай, — коротко відказала вона. — Неджа не втримав власне місто, не кажучи вже про країну. Тепер це наші проблеми. Передай мені он ту сторінку.
Перерву на обід вони зробили майже надвечір, і то лише тому, що в Кітая так бурчало в животі, що не відволікатися на цей звук було неможливо. Жинь заглибилась у документи Неджі й не помічала голоду, аж доки молодший офіцер не поставив перед ними тарелі з паровими цибулевими булочками, вареною рибою з перцем і тушкованою капустою. Лише тієї миті вона збагнула, що голодна як вовк.
— Зачекай, — спинив її Кітай, щойно Жинь потяглася за булочкою. — Хто це приготував?
— Палацові слуги, — відповів офіцер, який приніс їжу.
— Вони досі працюють на кухнях? — запитала Венка.
— Ви сказали залишити всіх працівників на посадах, якщо вони схочуть перейти на наш бік, — сказав офіцер. — І вони переконані, що їжа безпечна Ми виставили вартових, щоб вони стежили за процесом приготування.
Приголомшена, Жинь дивилася на тарілки. Насправді доти їй навіть на думку не спадало, що вона править Ніканню. Вона править Ніканню, а це означає всі привілеї вкупі з обов'язками. У неї — цілий загін палацових слуг. Тепер їй більше не треба готувати для себе.
Але, схоже, Кітай зовсім не поділяв її захвату. І щойно вона піднесла шматочок риби до рота, він вибив палички з її руки:
— Не їж!
— Але він сказав...
— Мені байдуже, що він там сказав, — Кітай стишив голос так, щоб офіцер не почув. — Ти не знаєш, хто це приготував. Ти не знаєш, як ця їжа потрапила сюди. І ми точно не замовляли обіду, а це означає, що або слуги на кухні напрочуд швидко змінили переконання, або хтось був дуже зацікавлений у тому, щоб нас нагодувати.
— Генерале? — офіцер переступив з ноги на ногу. — Ви щось...
— Приведи нам тварину, — сказав йому Кітай.
— Що, пане?
— В ідеалі собаку або кота Будь-яку хатню тварину, яку знайдеш. Але швидко.
Через двадцять п'ять хвилин офіцер повернувся з пухнастим білим створінням невеликого розміру. Песик мав жваві оченята, і його голова аж вгиналася під вагою нашийника, оздобленого золотом і нефритом. Жинь подумала, що, певно, ця порода була дуже популярною серед нікарської аристократії. Тваринка була дуже схожа на цуциків, яких вона колись бачила в маєтку Кітая.
Схоже, Кітай теж це помітив. Він здригнувся, коли офіцер опустив собаку на підлогу.
— Слуги сказали, що раніше вона належала леді Сайкхажі, — озвався вартовий. — Її звати Біньбінь.
— О боги, — пробурмотіла Венка. — Не називайте її імені в нашій присутності.
Усе сталося швидко. Песик з апетитом накинувся на варену рибу, але заледве проковтнув кілька шматочків, як позадкував і жалісливо заскиглив.
Кітай рвонув уперед, але Жинь зупинила його:
— Воно може вкусити.
Вони лишилися сидіти, спостерігаючи, як песик завалився на підлогу» важко дихаючи. Товстенькими передніми лапками він дряпав роздутий живіт, немовби намагався видерти паразита, що вгризався в нутрощі. Поступово його рухи ослабли, а потім стали дуже млявими. Він раз застогнав і замовк. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж він перестав сіпатися.
Жинь відчула шалену нудоту. Від голоду не лишилося й сліду.
— Слуг із кухні взяти під варту, — спокійно наказав Кітай. — Розведіть їх по окремих кімнатах і тримайте ізольовано, доки ми знайдемо час їх допитати.
— Так, пане.
Офіцер пішов. Двері зачинилися. Кітай повернувся до Венки:
— Це міг бути...
— Знаю, — коротко озвалася Венка. — Я подбаю про це.
Вона підвелася, взяла зі столу свій лук і вийшла з кімнати — вочевидь, щоб простежити, чи виконає офіцер наказ, чи втече.
Жинь і Кітай сиділи в лункій тиші. Тимчасовий спокій Кітая випарувався — тепер він дивився на тарілки, кліпаючи дедалі швидше, з наполовину розтуленим ротом, ніби не знав, що сказати Жинь також: почувалася розгубленою, в тумані паніки Зрада була така раптова, така неочікувана, але найгучнішою думкою була лють на власну дурість, на те, що прийняла їжу з кухні, навіть не зупинившись, щоб подумати.
Її намагалися вбити. Вбити найочевиднішим способом з-поміж усіх можливих, і це майже вдалося.
А потім вона збагнула, що більше ніколи не зможе почуватися в безпеці у власному кабінеті.
Двері зі скрипом відчинилися.
Жинь аж підстрибнула:
— Що таке?
Це був посланець. Він завагався, помітивши їхні стурбовані обличчя, але потім невпевнено простягнув сувій Жинь:
— Тут, гм, офіційний лист.
— Від кого? — запитав Кітай.
— Печатка дому...
— Неси сюди, — різко промовила Жинь. — А потім забирайся геть.
Щойно двері зачинилися, вона зубами розпечатала сувій. Вона не розуміла, чому її серце так гучно калатає, чому вона досі відчуває спалах боязкого передчуття навіть попри те, що Неджа програв, утік, відступив так далеко в океан, що більше не становить для неї загрози.